Віталій Ляска

Член Головної Контрольної Комісії УГП.
Науковий керівник проекту “Локальна історія”, кандидат історичних наук,
автор більше 30 наукових праць.

“Подібного ще ніколи ніхто не робив”

Віталій Ляска – кандидат історичних наук, науковий керівник проекту “Локальна історія”, член Головної контрольної комісії Української Галицької Партії, чоловік та батько. Його робочий день розпочинається, як і в більшості, з перегляду сторінки у Фейсбук та прочитання останніх новин. Але потім – виїзди у села, спілкування з очевидцями важливих історичних подій, археологічні розкопки або ж робота над архівами у кабінеті. Віталій – непересічна особистість. Це людина, яка перетворює історію у досвід. Бо саме досвід можна використати для творення нової України.

“Ще в дитинстві зрозумів, що хочу вивчати історію”

Я народився і виріс у Львові. Але багато часу, особливо влітку, проводив у селах Болотня на Перемишлянщині та Бабина на Самбірщині. То були найкращі дні мого дитинства. Зараз інколи є ностальгія за тими безтурботними днями серед природи, за історіями дідуся. Моя родина походить з сербських колоністів, які оселилися на Львівщині у 18-му столітті. Дідусь був примусово мобілізований і воював у складі Червоної армії. Пізніше, після демобілізації, мав зв’язок з національним підпіллям і за це був виселений на Сибір. Спогади та розповіді про ті часи врізалися мені у пам’ять. Мене щораз більше цікавили події, про які я чув.

Будучи школярем, я почав відвідувати Малу академію наук. Там зрозумів, що історія та археологія – це моє. Активно долучався до археологічних розкопок, був переможцем та призером всеукраїнських олімпіад з історії. Історичний факультет Львівського національного університету імені Івана Франка закінчив з відзнакою. 2015-го захистив дисертацію і став кандидатом історичних наук.

Я працюю в історико-культурному заповіднику “Давній Пліснеськ”, у відділі  Середніх віків Інституту українознавства імені Івана Крип’якевича. Але головною для мене є дослідницька робота в Українській Галицькій Асамблеї: координую проект ”Локальна історія” та пов’язані з ним ініціативи.

“Знати історію свого народу – обов’язок кожної людини”

Мені пощастило, свою професійну діяльність я не можу окреслити терміном “робота”. Це моє хобі і моє велике захоплення. Я дуже люблю науку. Але найбільше задоволення – це можливість кожного дня, тижня, місяця відкривати для себе Галичину – край, де я живу. Те, що ми сьогодні знаємо – дуже мало, порівнюючи з тим, що можемо відкривати з розповідей, переказів, вражень очевидців визначних подій. А ще є старі цвинтарі, меморіали, церкви, цілі села, які зберігають автентику минувшини. Історія – це, значною мірою, аналітика, вміння систематизувати, осмислювати, аналізувати факти, пояснювати причинно-наслідкові зв’язки. Мені це вдається. Мені це цікаво.

Знати історію свого народу – це обов’язок кожної людини, кожного українця. Всі негативні та позитивні приклади з минулого ми повинні враховувати зараз, коли приймаємо рішення. Історія – це ідентичність. А якщо ми маємо ідентичність, ми можемо бути самодостатніми.

Я дуже шкодую, що розповіді свого дідуся маю лише у власній пам’яті. І то дуже уривчасто, фрагментарно. Проект “Локальна історія” має хорошу аудіо- та відеотехніку. Ми записуємо спогади людей, які пережили ключові історичні події ХХ століття, та зберігаємо їх в архіві. Тоді такого не було. Я не міг нічого записати. Але саме з родинних історій, зрозумів, що рідні діди та бабці були долучені до важливих історичних подій.

У 30-х роках ХХ століття ми навіть не знали, що таке патерналізм

Володимир Винниченко писав, що українську історію не можна читати без заспокійливого, бо все дуже зле. І у школах та університетах досі вивчають саме трагічно-скорботну лінію. Нам донині розповідають, що з нас знущалися, нас вбивали, заганяли у кріпацтво тощо. Це формує певний комплекс історичної меншовартості. Бо ж, що то за народ такий, якого завжди били? На що він сьогодні здатний? Але це історична суб’єктивність. Бо в історії України було багато позитивних та героїчних аспектів. Ми, направду, про це дуже мало знаємо. Нам не відомі багато власних перемог. І то не тільки на полі бою, а в різних галузях життя.

Наприклад, 20-30-ті роки минулого століття. Галичина потрапила під окупаційну владу Польщі. Поляки відверто говорили, що хочуть зробити так, аби за кільканадцять років українців у Галичині не було. Ну, здавалося б, що вже все пропало. Але натомість почала формуватися паралельна держава. Українське суспільство творить абсолютно іншу реальність, аніж думали створити поляки. Українців не пускають до державної роботи, обмежують їх у господарці – вони творять кооперативи з гаслом “Свій до свого по своє”. В українців відбирають школи, залишають лише польські – вони творять “Рідну школу”, мережу приватних шкіл. Українці не мають свого війська – вони творять низку спортивно-вишкільних товариств.

Це той позитивний приклад, коли ми навіть не знали, що таке патерналізм, від якого зараз страждаємо. Що означає “держава мені повинна” і “держава має зробити”? У 20-30-і роки своєї держави не було, була чужа, окупаційна. Тому українці самі творили громадянське суспільство та власні інституції. Для мене це гарний позитивний приклад. І подібних у нашій історії дуже багато. Саме на них треба акцентувати. Так, ми повинні пам’ятати про помилки минулого, але водночас мусимо мати і позитивні орієнтири.

Що означає “держава мені повинна” і “держава має зробити”?
У 20-30-і роки своєї держави не було, була чужа, окупаційна.
Тому українці самі творили громадянське суспільство та власні інституції.

“Локальна історія”: подібного ще ніколи ніхто не робив

Найбільше часу я приділяю проекту “Локальні історія”. Він має кілька етапів. Перший – це рятівнича місія. Ми записуємо спогади старожилів, скануємо старі світлини, документи, фотофіксуємо місцеві пам’ятки. Все це формуємо у базу даних, мультимедійний архів. Подібного ще ніколи ніхто не робив. А це важливо. Бо сьогодні ті люди, з якими ще вчора розмовляли, можуть відійти у засвіт. Певна частина респондентів проекту, на жаль, вже відійшла.

На другому етапі опрацьовуємо зібрані матеріали. Кожне село має свою живу історію. Не ту, яку розкажуть професори зі Львова чи Києва. А ту, яку переповідають звичайні люди, котрі там жили. Ми формуємо базу даних таких людей. Саме вони визначають обличчя сіл чи містечок. Це діячі міжвоєнного періоду, вояки Галицької, повстанської армій, репресовані тощо.

Ще одним етапом проекту можна назвати створення часопису про українську історію. Це буде науково-популярний історичний глянцевий журнал. В Україні нема подібних видань про історію.

У перспективі хочемо удосконалити факультативи історичного краєзнавства при школах. Вони не мають зводитися до формальних речей: лише читання підручників. Дитина може пізнавати свій край з допомогою сусідів, дідуся, бабці, стареньких світлин. Все це приносить набагато більше емоцій та краще запам’ятовується. Дитина зрозуміє, що історія твориться не лише у Берліні, Парижі чи Києві, але й, умовно, в Дусанові Перемишлянського району. Для молоді важливо позбутися сорому, що “я приїхав з села до міста”. Бо той Дусанів мав, насправді, дуже добру громаду, гарну історію, яку потрібно знати і якою варто пишатися.

“Замість обговорювати політику на кухні, вирішив творити її сам”

Мій прихід у політику – природнє явище. Не було якихось вагань чи тривалих думок щодо цього. Що таке політика? Це служіння громаді: участь у житті міста, ініціювання якихось змін. Я, по суті, цим і займався, але як громадський активіст. Проте з часом починаєш розуміти: політики мають змогу робити більше, а певні речі – системніше. 2015-го, коли сформувалося середовище Української Галицької Партії, і я вирішив спробувати.

Ми звикли обговорювати політику всюди: на кухні, за святковим столом, на дивані. Політика дуже цікава тема для більшості українських сімей. Проте дивитися на неї в телевізорі – це одне. Зовсім інше, коли ти виходиш з ролі диванного експерта. Ти починаєш розуміти більше. Люди подивляться телевізор, наступного дня підуть проголосують, а потім кричатимуть, що щось не так. Але хтось має брати відповідальність на себе і творити зміни.

ПОВІДОМИТИ ПРО ПОМИЛКУ

Повідомити

Дякуємо, ваше повідомлення відправленно!

Форма замовлення!