fbpx

Олег Вітвіцький

політик, історик, публіцист,
письменник, бард

“Ви знаєте, яку ми державу будуємо?”

Музика, література, спорт і політика… Здавалося б, малопоєднувані речі. Але ж ні, Олег Вітвіцький доводить протилежне. Успішний політик, бард, публіцист, письменнник – і це ще не всі означення. За плечима Олега – чималий політичний досвід. Він твердо переконаний, що цінності мають нести люди. Тому мусимо формувати здорову українську еліту. 

Дідусь Антон виховав мене особистістю

Ключовий вплив на формування моєї особистості мав мій дідусь Антон, який був причетний до українського підпілля. Ще в часи мого дитинства він мені заклав основи світогляду, переконань. З того часу вони, загалом, не змінилися. Дідусь, на жаль, дуже швидко пішов від нас, і дуже багато є недоказаного, але для мене це дуже важливий стартовий момент.

Я закінчив історичний факультет Педуніверситету, трішки вчителював, викладав історію, працював в архіві, у краєзнавчому музеї, захистив дисертацію про діяльність духовенства УГКЦ в першій чверті ХХ століття на території Східної Галичини. Не можу сказати, що я завершив наукові пошуки. Просто відклав їх до кращих часів. Інформація в мене накопичується, але на таку роботу наразі нема ні часу, ні можливостей і, певно, внутрішньої готовності.

Це я оголосив про втечу Януковича

Громадську діяльність я розпочав у юному віці. Став співзасновником низки молодіжних громадських організацій: МНК, Молодіжний націоналістичний конгрес, ГО “Українська справа”, яка в Тернополі представлена і на громадській платформі, і в форматі Ліги підприємців. Співзапочатковував кілька громадських проектів. Серед них – обласна теренова гра “Легенда УПА”, яка відбувається на Тернопільщині  вже 15 років, або табір “Гурби-Антонівці”. Я був речником комендатури Самооборони Майдану в Києві, а потім вже Самооборони Майдану Тернопільщини. Ту прес-конференцію у Тернополі, на якій ми оголосили про втечу Януковича, вів я. Коли став депутатом облради, у мене стався світоглядний конфлікт: ми, на жаль, не знайшли спільної мови у баченні, як треба розвивати нашу область. Це політичне протистояння не дало можливості зробити для людей те, що хотілося. То був дуже особливий час. Коли ти потрапляєш у систему і стаєш там білою вороною, то одне з двох: або тебе ця система виштовхує, як якийсь вірус, застосовуючи свої антитіла, або ти цю систему пробуєш ламати. На жаль, мені не вдалося її доламати, хоча я довго чинив спротив. Деякий час я був позафракційним депутатом. Це дуже зручно – голосувати, опираючись тільки на власну позицію і власне сумління. За 5 років тодішніх голосувань мені не соромно і донині.

Музика – це любов

Найбільша моя любов – це музика. Я закінчив музичну школу (клас скрипки), вмію грати на кількох музичних інструментах. Деякі напрацювання показую на публіку. Займаюся спортом. До речі, завжди мав конфлікт, особливо в дитинстві. Якщо стояв вибір між музичною школою і спортшколою, мама завжди була на боці музики. Я від музики не відмовлявся, але треба було вибирати. Проте не став ні професійним музикантом, ні професійним спортсменом. Хоча чемпіоном Університету з футболу під час навчання був два рази. Практикую вранішні пробіжки. Вони допомагають розвантажити шалений темп життя.

До столітнього ювілею опублікую трьохтомник

Багато часу приділяю літературі. Видав понад десять тисяч примірників книжок для дітей. Колись писав п’єси. Але є ще неопубліковані твори. Може до якогось столітнього ювілею я надрукую трьохтомник. З 90-их років уже том публіцистики назбирався. До речі, крім обласних газет, публікуюся у всеукраїнських газетах, наприклад, “Шлях Перемоги”, де я навіть певний час вважався репортером, дописувачем на постійній основі. Я навіть можу сказати, що мав якийсь стосунок до журналістики. Пробую писати політичні фейлетони. Отримую багато відгуків, бо люди себе впізнають, це гостро, цікаво й актуально.

Політика сама прийшла по мене

Я до неї не йшов. В українських реаліях було кілька  періодів, коли суспільний інтерес до політичного життя критично загострювався. Останній – це Революція Гідності. Тоді навіть найбільш байдужий чоловік з далекого хутора якимось чином реагував. А в кінці 80-х – на початку 90-х років було національно-патріотичне піднесення, відродження церкви, традицій.  У повітрі запахло перспективою, тоді ще дуже обережно всі говорили про самостійність, незалежність. Не я один такий унікальний був, велике покоління моїх ровесників реагували на ті процеси. Наприклад, у дев’ятому класі я створив нелегальну організацію “Галицький Кіш”, і мене за це хотіли виключати зі школи. Я на це погоджувався, бо своїх переконань не збирався змінювати. Наша школа була єдиною серед усіх шкіл України, де учні офіційно заявили про підтримку голодуючих студентів на Майдані. Ми зробили заявку про те, що приєднуємося до акції. Пошили тоді перший синьо-жовтий прапор, який я коли-небудь тримав у руках. Я на велосипеді з цим прапором проїхався через ціле село. То був, фактично, початок моєї політичної кар’єри.

Або тебе ця система виштовхує, як якийсь вірус, застосовуючи свої антитіла, або ти цю систему пробуєш ламати

За 25 років незалежності ніхто так і не знає, яку державу будуємо

Мій політичний стаж показав, що головна проблема України – це відсутність справжньої української еліти, яка здатна вести за собою, творити візію майбутнього й керувати. У нас було так: спочатку колишні комуністи, потім другі колишні комуністи, потім бандити, потім олігархи. Це ж не еліта, це клани людей, які приходять до влади і взаємозамінюються. Такого середовища, яке справді претендує бути елітою, в Україні, на жаль, не сформувалося. Відтак немає стратегії державотворення. 25 років не знаємо, яку ми державу будуємо. От ви знаєте, яку державу ми будуємо?

Головна проблема України – це відсутність справжньої української еліти.

Цінності мають нести люди

Ми за свою історію пройшли стільки програм і бачень, що вже мали би жити, як в Скандинавії. В Україні вже давно назріла потреба суспільного діалогу, широкоформатного, і між горизонталями, і між вертикалями. Треба правильні, християнські цінності застосовувати у державотворенні. Дуже важливим у сучасних реаліях є український протекціонізм, у всьому. Якщо дуже примітивно пояснити, то я за те, щоб вчителів української мови держава додатково підтримувала.

Моя політична діяльність – це весело

Рідні сприймають мою політичну діяльність з почуттям гумору. Я їх до цього привчив. Коли одружувався, одразу попереджав дружину, що розраховувати на типовий варіант родинного життя не доведеться, бо це завжди будуть якісь перетрубації, що роблять життя динамічним, непередбачуваним, непрогнозованим, насиченим, інтенсивним. Політика забирає дуже багато часу, тому часто вихідні скасовуються. Але всі звикли. І навіть коли дітей у школі питають, де працює тато, то вони кажуть: у Галицькій Партії.

ПОВІДОМИТИ ПРО ПОМИЛКУ

[recaptcha]

Повідомити

Дякуємо, ваше повідомлення відправленно!

Форма замовлення!

[recaptcha]