Наталія Сербин

НАТАЛІЯ СЕРБИН — ЗАГАРТОВАНА ФРАНКІВСЬКОМ!

36 років — громадська діячка, волонтерка, блогерка, політик.

Народилася в Івано-Франківську. Здобула освіту за фахом аудитор.

Одна з організаторок Євромайдану в Івано-Франківську та координаторок «Молодіжного штабу спротиву в Івано-Франківську». У політику пішла після Революції Гідності. У 2016 році очолила міський осередок Української Галицької Партії, а у 2020 році партія висунула громадську діячку на посаду мера Івано-Франківська.

У 2015 році очолила обласний Центр допомоги учасникам АТО. Співзасновниця та координаторка ініціативи «Поранені SOS», опікувалася лікуванням та реабілітацією поранених бійців. Уже 7 років Наталя також допомагає матерям, безхатченкам, безпритульним тваринам, бореться з незаконними забудовами. За час активістської діяльності втілила низку проєктів: заснувала громадську ініціативу «Save FOP Galicia», координувала проєкт змін у пологовій системі «Нове життя в нових умовах», волонтерила в ініціативі «Прихисти друга».

Ваш життєпис свідчить, що ви є цілеспрямованою людиною. Ви вже з дитинства знали, що вас чекає шлях суспільного служіння?

Дитинство без батьків дійсно привчає до самостійності й завзяття. Та зізнаюся — я довго не розуміла, ким хочу бути. У школі мені дуже пощастило з вчителями математики, вони дали мені сильну базу. Та коли я вступала до університету, у сфері освіти процвітала корупція. Я не могла й не хотіла погоджуватися на хабарництво. Я знайшла ВНЗ, в якому оцінювали знання, а не гаманці. І вступила на аудитора. Та вже на другому курсі університету я вимушено перейшла на вільне відвідування, бо мала заробляти гроші. Моєю першою роботою був заклад швидкого харчування.

Усім, хто виросли із батьками, складно уявити своє дитинство інакшим. Яким було Ваше дитинство?

Хоч я і виросла без батьків, усе ж мала щасливе дитинство. Я багато мріяла: про море, про майбутнє, про батьків. Мене виховала тітка, сильна жінка, що своїм прикладом вчила мене бути чесною та витривалою. Вона ніколи не намагалася замінити мені батьків, тому я й називала її «солодша за мед». Вона привчала мене до праці — тому й тепер мені не важко скопати город, скосити траву, спекти калачі, ідеально випрасувати сорочку. Завдяки їй я можу називати себе самозарадною. Я невимовно вдячна тітці, бо вона навчила мене найголовнішому — до своєї мрії треба йти, нехай і маленькими кроками. До мрії треба допрацювати — і нічого, що ця праця щодень буде важкою.

Чого Вас навчив університет?

Університет навчив мене вчитися. Бо коли пішла на роботу, то зрозуміла, що вчитися треба буде все життя. Вища освіта — це лише старт довгого шляху.

Для багатьох випускників пошук роботи — це проблема. Чи важко було дати собі раду після ВНЗ?

Це цікава історія, бо насправді все сталося випадково. Після закінчення університету я поїхала до Львова і звідти вирішила їхати за кордон. Відкривала візу й біля посольства зустріла поляка, який також щойно завершив університет. Він шукав бізнес-партнерів в Україні і трохи знав українську. Так я почала займатися рекрутингом. Далі — ліцензуванням у цій сфері.

Ваша політична діяльність розпочалась після Майдану. Як гадаєте, чому?

Майдан став початком для багатьох українців, пов’язав долі людей, які бачать Україну незалежною та соборною державою. Завдяки Революції Гідності ми почали проговорювати наші проблеми, звертати увагу на недоліки. Зрештою, завдяки їй ми почали ворога називати ворогом. Саме Майдан став поштовхом для розбудови нової країни, й історія моєї України починається саме у 2013 році. Ця історія ще не завершена — попереду багато перемог та невдач. Але всі ми йдемо одним шляхом, і я абсолютно впевнена, що він правильний.

Майдан змінив Ваше життя. А як на Вас вплинула війна?

Я боюся війни, бо я бачила, що вона робить із людьми. Коли я вперше відвідала свого знайомого у Львівському шпиталі й побачила людей без ніг і рук — у мене все перевернулося, війна прийшла в моє серце.

Участь в ініціативі «Поранені SOS» — це емоційно важка робота. Що підживлювало Вашу енергію?

Війна мені дала досвід. Вона також змінила мене. Тепер я знаю, що якщо в цьому світі хоча б одна людина нас любить і бореться за наше життя, то навіть у найважчому стані ми можемо вижити. Головне, щоби хтось міцно тримав за руку, щоби хтось молився, щоби було заради кого жити. Допомагаючи пораненим, я навчилася боротися за життя та жити без претензій.

Завдяки вам, івано-франківським породіллям стало комфортніше народжувати. Що спонукало вас порушити це болюче питання?

Я здогадувалася, що пологова система потребує системних змін, але коли я порушила це питання у своєму блозі на інформаційному сайті KURS, отримала дуже багато відгуків від молодих мам. Зрозуміла, що ця тема — вкрай болюча. Ми почали організувати зустрічі, на яких я бачила й чула жінок, які не наважувалися озвучити свої проблеми роками. Тож я взяла на себе цю відповідальність. Згодом нашій ініціативі вдалося поширитися й іншими містами. Ми зробили перші кроки, але щоби продовжувати, необхідно мати більше, ніж громадську ініціативу — потрібно бути у владі.

Ви присвячуєте багато часу захисту безпритульних тварин. Та чи не має це бути завданням влади?

Я з дитинства обожнюю тварин, мені боляче бачити безпритульних псів і котів. Упродовж усього активістського життя я допомагала організаціям, що піклуються про чотирилапих, як-от «Прихисти друга» та «Дім Сірка». Колись я мала надію, що міська влада візьме цю відповідальність на себе, і навіть порушувала це питання на зустрічах з мером. Проте згодом зрозуміла, що не варто витрачати сили на адвокацію, бо немає жодного депутата й немає жодної людини в команді мера, яка б цим питанням прагнула займатися. Ми взяли відповідальність на себе. Спільно з однодумцями розвиваємо «Центр реабілітації, відновлення, соціалізації тварин».

Дякуємо, ваше повідомлення відправленно!

Форма замовлення!

[recaptcha]