Наталія Демяник

Членкиня Української Галицької Партії, секретарка Івано-Франківської обласної організації, волонтерка, громадська діячка, членкиня громадської організації “Дружина воїна”.

Вона активістка, волонтерка, політикиня, дружина воїна. Наталія Демяник не з чужих слів знає що таке війна, адже її чоловік воював на Сході України. Та це не зламало її, швидше навпаки — зараз вона працює для тих сімей, котрих теж торкнулася війна та пішла в політику, щоб служити людям.

Про батьків, першу роботу і освіту

Я народилася в сім’ї простих робітників:  мама працювала бухгалтеркою на швидкій допомозі, а батько на арматурному заводі. Мої батьки мені дали все, що могли і я дуже їм вдячна за це, вони мене навчили людяності, відкритості, чесності і виховували мене у любові до світу. 

Через деякий час батьки наважилися і відкрили власний бізнес —  продаж дитячих товарів.
Я тоді навчалася у академії на менеджменті організацій і нас відправляли на стажування після закінчення навчання. Вийшло так, що я працевлаштувалася в кафе, там працювала офіціанткою — такою була моя перша робота. Того кафе вже немає, але я досі згадую із теплотою його: оточення  було дуже хорошим і підтримки не бракувало.

Коли кафе реорганізували, то поступово почала допомагати батькам із бізнесом — це ж бо по спеціальності, а потім вже пішла із головою в це.

Про сім’ю, відрядження чоловіка та війну

У 2004 році вийшла заміж, а через два роки народила сина. Було неймовірно важко, бо ж чоловік за професією прикордонник і часто мав відрядження, його не було вдома.
Він змінював свою локацію дуже часто, бо так було потрібно по роботі, я ж корінна франківчанка не хотіла переїздити, тому так і жили — від відряджень до відряджень. Такий спосіб життя тривав майже 10 років, тим часом у нас ріс син, якому бракувало виховання  батька.

У 2014 році, на самому початку війни, чоловіка рапортували на Схід — він прикордонник і тому мав захищати наші кордони. 

Там був 4 місяці, і мені дуже важко було: зовсім без чоловічого плеча мала сама виховувати сина. Дякуючи друзям і батькам я це пережила, чоловік з часом повернувся в Івано-Франківськ. 

Після повернення легше не стало — десь роки два після того у нього був реабілітаційний період, де мені доводилося його підтримувати і повертати до життя.

Було важко психологічно, бо він дезорієнтований, має багато поганих спогадів і часом це проявлялося у агресії, тому мені треба було зібрати всю свою жіночу мудрість докупи і допомагати йому. Але я собі завжди кажу — є стрес, його потрібно пережити і перебути, переспати ніч і тоді робити якісь висновки. Але не рубати з плеча.

Про волонтерство

Мені відновитися допомогла волонтерська діяльність — почалося це все банально — запросили на захід, який організовувала благодійна організація “Карітас Івано-Франківськ” для сімей, що мають відношення до війни. 

Спочатку прийшла, як учасниця, наступного разу прийшла у ролі волонтерки — щоб допомагати таким же, як я.
Пізніше мені запропонували роботу і я більше року організовувала події для внутрішньо переміщених осіб та сімей, у котрих чоловіки, діти, брати чи сестри воюють.

Було складно їх примирити, бо вони не могли ніяк зрозуміти одне одного, було багато непорозумінь, навіть конфліктних ситуацій. Але я багато розмовляла із ними, розповідала про свою ситуацію і з часом навіть вдалося створити таку маленьку команду.

В кінці року ми покликали всіх учасників проєкту, коли люди вставали і дякували нам, я зрозуміла, що все було недаремно.

Про громадську організацію “Дружина воїна”

Якось я познайомилась із Танею Фреїшин,  вона допомагали дітям, батьки яких перебували на війні на Сході — роздавала подарунки на день Святого Миколая і моя сім’я теж потрапила до списку. Пізніше ми  співпрацювали, волонтерили і в неї виникла ідея створити громадську організацію жінок, чоловіки котрих воюють на Сході. Таня запросила мене в організацію і я з радістю погодилась.

 Назва була “Дружина воїна”, так символічно, — піклувалися про жінок, у яких чоловіки-воїни.

Спочатку, це була зустріч із духівником, потім тренінги із психотерапевткою, пізніше майстер-класи. 

Хотілося зробити ще більше, та на це потрібні були ресурси. Народилася ідея створення соціального підприємництва “Кав’ярня 4.5.0”.

Суть полягає в тому, що дружини воїнів випікають солодощі, а виручені кошти йдуть на потреби громадської організації. Зокрема, на солодкі подарунки дітям загиблих воїнів. 

Про політику і Українську Галицьку Партію

В політику я пішла несподівано сама для себе. Спочатку я стикалася із несправедливість, бачила зламаних скалічених людей і мені хотілося якось допомогти людям. 

Окрім того, я помічала рівень життя людей — живуть від зарплати до зарплати, не насолоджуються життям.  І мені це зовсім не подобалося.

Так, я вирішила, що маю служити громаді і робити це потрібно було саме в політиці, адже тут є всі інструменти.

 Пішла в політику, бо хотіла щось змінити, бо бачила себе там. 

Спочатку познайомилася із партійцями, мені подобались ці люди і те, що вони роблять у житті. Пізніше, прочитала програму партії і мені підійшли всі пункти і цінності, і одного дня я зрозуміла, що маю бути тут, серед цих людей — близьких мені по духу.

Я не будую планів на щось глобальне і знаю, що сама не зможу зупинити війну на Сході чи встановити мир у всьому світі, але якщо я можу змінити щось на місцевому рівні, нехай це буде щось маленьке — я це зроблю.

Дякуємо, ваше повідомлення відправленно!

Форма замовлення!

[recaptcha]