Іван Щурко

Член Політради Української Галицької Партії,
львів’янин, архітектор, громадський діяч,
голова Академічного католицького товариства “Обнова”,
голова Львівської обласної організації УГП

Іван Щурко: “Пасивність вбиває”

Порятунок архітектурної спадщини, багаторічна діяльність у товаристві “Обнова”, участь в обох українських революціях, волонтерство, створення військових меморіалів воїнам УГА та УПА – багато досвіду за плечима і ще більше ідей, які точно будуть втілені завтра. Це про голову обласного осередку Української Галицької Партії Івана Щурка. Найголовніше про себе – розповідає нам сам.

“Я закінчив Ліцей ім. Климентія Шептицького (УГКЦ) як вчитель-катехит. Але офіційно ним ніколи не працював. За програмою Ради Європи, навчався кілька місяців у лондонському університеті Thames Valley University (тепер Університет Західного Лондона), де вчився також Фредді Мерк’юрі. Мав можливість поїхати до семінарії у Стенфорді (США), але вибрав Львівську політехніку. Здобув фах архітектора, брав участь в археологічних та історико-краєзнавчих проектах. Стажувався в Польщі, Німеччині, Австрії…

З 1992 року я був у студентській “Обнові”. Кілька років її очолював. І вже 4-ий рік я голова Академічного католицького товариства “Обнова”. Це прицерковна організація відповідальних, активних християн. Співпрацюємо з закордоном, періодично організовуємо тематичні зустрічі, підтримуємо студентську “Обнову”, реагуємо на суспільні виклики і важливі суспільні питання.

Ми створили Комітет підприємців Львівщини…

Працювати я почав, певно, з 3-го курсу. Перший професійний досвід – це стажування у відділі землевпорядкування і кадастру міської ради Львова. Як архітектор працював у різних компаніях, у різних підприємців. Потім з друзями ми створили власне підприємство – ТзОВ “Архбудінвест”, у якому я був директором. Займалися проектуванням, юридичним супроводом і частково будівництвом різних об’єктів у Львові. Певний час перед Помаранчевою революцією ми були вимушені реагувати на зловживання податкової. Це зараз дико звучить, але мене тоді викликали, як директора ТзОВ в “податкову”. Відкрито хабаря не могли вимагати, бо я чесно вів свою підприємницьку діяльність. Але казали: “У нас тут є таке завдання від керівництва. Це – рахунок на канцтовари, оплатіть його”. Я відповідав, що мені не потрібно канцтоварів. Таких ситуацій було кільканадцять: тебе просто викликали і змушували передплатити якусь газету на рік чи купити якісь канцтовари. У середовищі підприємців був природній спротив цьому. У відповідь на тиск податкової і фіскальних органів часів Януковича-прем’єра, ми створили Комітет підприємців Львівщини. Я був одним із співзасновників.

 

Досвід архітектора, який будує що-небудь, мене оминув

Я працюю з приватними і малими замовниками. Їх уже більше сотні. Вони зацікавлені в якості, і там капарства майже нема. Великих об’єктів, які складно контролювати, було мало. Але ставалися з 10 ситуацій, коли приходив чоловік і казав: “Там є така руїна. Ми домовимося, щоб її зруйнувати. А нам там потрібно збудувати якісь 6 поверхів, а якщо є можливість, то і 8”. Я приходжу, бачу будинок кінця 17 ст, бачу, що його штучно довели до аварійного стану, розумію, що в цього чоловіка жодної позитивної емоції до архітектури нема. Є лише  голе, цинічне бажання заробити. Я з такими людьми стосунки відразу розриваю.

Коли ти робиш щось щиро, люди це відчувають

Я – архітектор-містобудівельник за освітою. Співпраця з громадськими активістами, які противляться нищенню міста, розпочалася з того, що вони мене кликали часом консультувати їх щодо містобудівної документації, дозвільних процедур, дотримання інфраструктурних норм тощо. Мені вдалося завоювати тут певний авторитет, я брав участь у певних акціях, зокрема на Знесінні. Ми блокували техніку, чергували на будівельному майданчику. Я робив то щиро. А коли ти робиш щось щиро, люди це відчувають.

Приблизно рік тому я вирішив, що в львівські забудовні і пам’яткоохоронні справи я не втручаюся і коментую їх якнайменше. Тому що для мене Львів є трохи пропащий наразі. Я не вважаю, що при нинішній владі тут може бути правильна пам’яткоохоронна чи містобудівельна політика. Відповідно, кидатися на амбразури нема сенсу: ніхто нікого не слухає, просто роблять те, що собі хочуть.

Треба місто любити

Що я робив би, якби був на місці нинішніх львівських владців? Торік у Львівській політехніці була гарна презентація, приїжджав головний архітектор Риги. Розповідали, як зберігають спадщину, як там охороняють зону ЮНЕСКО, які в них правила забудови, на що в них є мораторій.  Сидів там головний архітектор Львова, представники влади, всі з розумним виглядом кивали головою. Вийшли – і забули. Рига за віком та об’ємом історичної забудови, за історією формування міста, майже ідентична до Львова. Там також є радянська спадщина – і в ментальності людей, у їхньому ставленні до цінності міста. Це унікальний приклад, коли можна їхній досвід брати і застосовувати у Львові. Але щоб це розуміти, треба місто любити. А наша влада любить себе в місті і свої амбіції.

У пам’яткоохоронній сфері Львову однозначно потрібен мораторій на новобудови в історичному центрі, про який ми говорили півтора чи два роки тому. Він дав би можливість місту передихнути, а нам всім – відчути його цінність.

Реставрація мене завжди цікавила

Одна з кімнат у Митрополичих палатах собору Святого Юра – це цікавий досвід і яскравий об’єкт, який мені вдалося врятувати. Студентському товариству “Обнова”, до якого я належав, дали в оренду приміщення у Митрополичих палатах. Мене покликали допомогти розмістити меблі, коли там почався ремонт. Я прийшов, а там майстри рубали штукатурку… І я випадково в кутку зауважив фрагмент розпису. Я тих майстрів вигнав. І після того тривав доволі болісний, майже трирічний марафон порятунку цього інтер’єру: пошук реставраторів, грошей на реставрацію, риштування.

Потім були якісь приватні речі: хтось зі знайомих робив ремонт і кликав мене. Я їх переконував не викидати старі двері чи вікна; була реставрація дерев’яних меблів, металевих  елементів.

“Незнаному воякови” – це не про хрести на могилах українських військових

Цей проект – про національну Гідність. Українці не будуть гідні своєї незалежності і ніколи її по-справжньому не здобудуть, якщо не будуть поціновані ті люди, які за незалежність боролися. Наша країна ніколи не буде успішною, якщо не зрозуміє ціну тієї жертви, коли людина кладе життя за Україну. А пам’ять, зокрема, – у хрестах, меморіалах, в обрядах вшанування пам’яті, які мають бути щороку. Я свідомий того, що всіх могил ми не знайдемо, всіх не впорядкуємо. Але воля – це не стан, це – процес. Ти кожен день мусиш щось робити для незалежності.

Українці не будуть гідні своєї незалежності і ніколи її по-справжньому не здобудуть, якщо не будуть поціновані ті люди,
які за ту незалежність боролися

В межах проекту “Незнаному воякови” ми це робимо: знаходимо ті могили УСС, УГА, УПА, досліджуємо, шукаємо гроші, ставимо хрестики і нагадуємо громаді. Ініціатива народилася в Дев’ятниках на цвинтарі. Ми тоді відчули, що це річ, якою треба займатися.

Політика з’явилася у моєму житті не просто так

Якщо ти активний у громадському житті, маєш друзів, знайомих у різних галузях, так чи інакше, ти дотичний до неї. Я був учасником “Помаранчевого” Майдану. Записався спостерігачем на президентських виборах 2004-го, поїхав до Новоград-Волинська, а звідти – до Києва. На тому Майдані ми поїхали всі разом, з усіма працівниками нашого ТзОВ. Вже тоді ми розуміли, що наголос на лідері нічого не дасть. Люди мають розуміти, що це від них усе залежить. Я тоді про політику ще не думав, але зрозумів, що пасивність вбиває. Байдужість – це така штука, яка прилетить бумерангом. Після Революції Гідності я вже чітко знав, що до якоїсь політики я точно буду належати. Ми всі відразу там, на Майдані, вчилися бути політиками. У 2014-му ми з друзями створили волонтерську групу “9 рота”. До вересня 2016 року опікувалися 9-тою ротою, 80-ї аеромобільної бригади.

Я тоді про політику ще не думав, але зрозумів, що пасивність вбиває. Байдужість – це така штука, яка прилетить бумерангом

У Галицькій Партії є круті люди, з якими я перетинався у волонтерській роботі, в християнських середовищах. Але до УГП я долучився через проект “Локальна історія”. Досліджував родинну історію, а потім, у громадських, волонтерських справах, співпрацював з партійцями. 2017-го року мене обрали головою обласної організації Української Галицької Партії у Львові.

Що ми робимо? Ми хочемо змінити свідомість людей у регіонах, у районах, в малих містечках, у селах. Творимо, наприклад, Центри громади – відкриті простори, щоб люди мали де зустрічатися, шукати однодумців, знаходити підтримку своїм ініціативам.  Започатковуємо освітні проекти, об’єднуємо фермерів, підштовхуємо владу в ОТГ до максимальної відкритості, а громаду – до максимальної активності.

Дуже важливо, щоб люди розуміли, що таке системні рішення

Але, звісно, там не ми не маємо депутатів, впроваджувати системні рішення складно. І там політика більше подібна до громадської та волонтерської роботи. Але ми не опускаємо руки. Я хочу, щоб люди подивилися на нас, на УГП і сказали – от вони дають надію. Бо вже зараз – нехай нас 2-3 в цілій райраді в Жидачеві, четверо у міській раді Львова, але ти дивишся на депутатів від Української Галицької Партії і думаєш: “В України є майбутнє”.

У нас всі такі проактивні

Родина ставиться з розумінням до моєї бурхливої діяльності, але, насправді, від того страждає. У нас всі такі проактивні в сім’ї. З одного боку, це тішить, а з іншого – я розумію, що мої діти будуть мати важке, але насичене подіями, емоціями, перемогами і, напевно, поразками життя. І це добре – прожити життя яскраве, хоч і важке. Кожен із нас це вибирає сам”.

ПОВІДОМИТИ ПРО ПОМИЛКУ

Повідомити

Дякуємо, ваше повідомлення відправленно!

Форма замовлення!