Луганчанка,викладачка, дослідниця, громадська активістка, авторка ідеї та продюсерка фільму про Голодомор

Голос Голодомору з Донбасу

Вона об’їздила 300 сіл Донбасу, аби записати свідчення очевидців про Голодомор. Але фільм Ірини Магрицької не сподобався у її рідному Луганську. Більше того, її родину почали по-справжньому переслідувати – арешти, погрози, публічне цькування, внесення до розстрільного списку…

Була викладачкою української мови і літератури в Луганському педагогічному інституті ім. Тараса Шевченка та Східноукраїнському національному університеті ім. Володимира Даля. У наукових колах Ірина Магрицька відома як дослідниця українського весільного обряду. Саме дисертація у буквальному сенсі перевернула її світогляд.

Як врятувати пам’ять

Уперше я почула розповіді про Голодомор у 2000 році під час експедиції Слобожанщиною. Ми просили людей співати, ділитися спогадами, щоб чути їх мову, особливості діалекту. Багато хто розповідав про голод. Для людей ці події були більш трагічними, ніж Друга світова. Я такого раніше не чула. Свідчення увійшли до книги “Врятована пам’ять”, а невдовзі з’явився документальний фільм “Закляття безпам’ятства”, який підготували удвох із чоловіком, журналістом Олександром Крамаренком.

 

Місцева влада довгий час намагалася очистити фільм від епізодів, коли на екрані з’являються таблички з назвами луганських вулиць, на яких увічнено винуватців Голодомору Якіра та Косіора, свідки розповідають, що в сусідніх російських селах Голодомору не було. Я попросила допомоги у тодішнього президента Віктора Ющенка. В умовах антиукраїнського політичного режиму Партії регіонів на Луганщині буквально тероризувала її владні кабінети! Керівництво зупинило фінансування фільму через його нібито антикомуністичну та антиросійську спрямованість. Тоді знайшла нових спонсорів в українській діаспорі. Фільм побачив світ!

Усе, що було в нас – бензин і паспорти

На початок 2014-ого я була активним учасником луганського Майдану. Нерідко переживали напади прибічників режиму Януковича…

Я ніколи не поїду з України за ситим життям за кордоном виключно для себе

Якось ми були на дачі, коли зателефонувала моя колега і повідомила, що всі проукраїнські активісти покинули Луганськ, що я в “розстрільному списку”. Так ми з чоловіком прийняли рішення не повертатись додому і поїхали в напрямку Щастя. Єдине, що в нас було – повний бак бензину і паспорти. Ми перебрались до Івано-Франківська. Вирішили, що будемо доживати віку в Україні, за яку боролися на Луганщині. Назад не повернемося.

Не нарікати, а працювати

Тут живу і викладаю в університеті нафти і газу. А ще залишаюся при своїй активній громадянській позиції. Це і привело мене до лав Української Галицької Партії.

Партія власним прикладом хоче показати, якою має бути Україна. В УГП не нарікають, а працюють. Ця партія не лідерського типу, як більшість їх в Україні, де по 20 років лідер не змінюється, не авторитарного типу, а колегіального. В лавах УГП проходить процес люстрації нових членів на участь у минулому в сумнівних проектах, антиукраїнських партіях чи рухах, спецслужбах інших держав. Це все мені дуже імпонує.

Галицька Партія власним прикладом хоче показати, якою має бути Україна

Вирішила йти в політику, щоб покласти край корупції у владі, суді, медицині. Щоб не було тендерів під «своїх», недолугого «благоустрою», щоб дотримувалися екологічні стандарти. Щоб учителі були творчими особистостями, а не гвинтиками системи. Щоб молодь на рідній землі отримувала європейську освіту.