fbpx

Галина Вархолик

заступник Львівської міської організації Української Галицької Партії,
вчителька початкових класів, вчитель-дефектолог,
очолює Львівську філію Ужгородського національного університету

Кожен новий проект має виростати з любові – так відбувається у Галини Вархолик. Якщо не любиш, то краще не роби. А якщо починаєш, то це обов’язково виросте у власний проект Щастя. Інноваційна освіта важлива для країни і кожної української дитини зокрема. Галина Вархолик ніколи не боялася брати на себе відповідальність і створювати щось нове. 

Вчителька, яка не любить, щоб їй носили цукерки

Так, такі теж бувають. Є традиції, які я не хочу підтримувати. Я дуже не люблю, коли мене втягують у щось таке з хабарями (для мене цукерки – як підлабузництво) у школі, відчуваю дуже сильний спротив. Якось, коли я ще вчилася у школі, на іспиті мені поставили четвірку. Я прийшла додому і гірко розплакалася. Скаржилася мамі, у мене був такий сильний бунт. Було дуже боляче і образливо, бо деякі батьки однокурсниць почали наслідувати модну тенденцію носіння вчителям коробок цукерок. Мої батьки того не робили, і я теж того не розуміла. Ми просто жили інакше. Пригадую, тоді у вирі емоцій сказала мамі таке: “Я стану вчителькою, і всі мої учні будуть дуже розумними, їм ніколи не треба буде носити мені коробки цукерок. Я їх буду любити однаково!”. Так і сталося.

За весь час роботи у 91-ій школі м. Львова я не приймала від своїх учнів “подяк”.

Беру клас і ми з батьками зразу домовляємося: ніяких приношень. Єдине, що дозволила батькам принести у День вчителя цукерки, але беру їх  і всіх пригощаю, якщо то від всього класу, а не від когось з учнів окремо, а ще разом з учнями їмо тортик на останній дзвоник. 

Мій дідусь воював у австро-угорській війні. То як він вертався з війни назад, в Україну, то віз додому не матеріальні речі, як всі, а віз дві валізи, повні книжок. Ми всі такі. У нашій родині був культ книжки.

Бути гордим, що ти – українець, треба вчити з садочка

У дитинстві я ходила в елітний садочок. Зі мною туди ходили дітки генералів, поважних начальників. Там була дуже добре поставлена ідеологічна робота. Пам’ятаю, як ми якось їхали до бабусі з дідусем у Мостиський район. Я побачила Леніна через вікно автобуса і кричала “Дідусь Ленін!” Це було несвідомо, але то було результатом педагогіки. Батьки мене вгамовували, бо ж були нормальними українцями, їм було це не приємно, але я була ще дуже мала, щоб це розуміти. 

В школі я вже тій ідеології впиралася, бо вона була неукраїнська. Але я думаю, що з часом ми теж будемо мати такі садочки, де будемо вчити дітей бути достойними українцями, які гордяться тим, що вони – українці. Я, наприклад, дуже горджуся цим. Дякую Богові, що народилася в Україні. Захоплюся нашими дідусями-бабусями, бо як би їх не знецінювали, вони залишаються такими добрими, щирими і світлими. Захоплююся нашими заробітчанами, які їдуть за кордон і проявляють себе так, що слава про їх здобутки гримить на весь світ. 

Вже у 3 класі я мала вдома свій класний журнал і писала квадратні рівняння на шафі

Я вчила всіх, відколи себе пам’ятаю. Вдома завжди бавилася у вчительку з братом і сусідськими дітьми. Я завжди була вчителькою. У нас біля дому був спеціальний магазин, в якому продавалася шкільна канцелярія. Там були в тому числі класні журнали. Я економила гроші на шкільних обідах і через якийсь час купила за 90 копійок власний журнал. Мені не хотіли ще його продавати, я була простою третьокласницею, то було не так просто в ті часи купити класний журнал. Але мені вдалося! Моя мрія здійснилася – я мала вдома власний журнал, як у справжній школі, і мої ігри в дитинстві були дуже наближеними до справжньої школи. 

Я дуже любила квадратні рівняння, але ніхто, крім мене, їх не розумів. Якось я зібрала всіх “учнів” і кажу: “Я вам так зараз їх поясню, що ви їх всі зрозумієте і полюбите”. І пишу так на лакованій поверхні шафи свої квадратні рівняння, як на дошці, все розписую детально. Потім треба було щось стерти, а воно не так просто стирається, залишаються сліди. Я злякалася, втекла до сусідів. У той день від мами за пошкоджену шафу дістав брат. 

Батьки хотіли, щоб я була медсестрою, але я відчувала інакше. Бачила себе лише вчителькою початкових класів. Тому вступила у львівське педучилище № 1 (сьогодні педагогічний коледж ЛНУ ім. Франка). Потім продовжувала навчання у Тернопільському педуніверситеті. 

Як на мене, вчителі, лікарі – то мають бути люди від Бога, які дійсно люблять свою роботу. Бо ніяка зарплата не вирішить проблем у цих сферах. Тут має бути дійсно покликання. Тоді ніхто не буде казати: “Як платите, так і працюю”. 

Цьоця Галя, а не Галина Володимирівна

Мене не можуть оминути дітки початкової школи на вулиці, у супермаркеті, в гостях. Видно, це моє. А як їх можна не любити? Вони всі такі сонечка! Пам’ятаю свій перший клас у 91 школі. Був такий хлопчик, який вже на першому уроці просився: “Цьоця Галя, можна в туалет?” От я для них і є десь та цьоця Галя, якій можна довіритися, а не строга Галина Володимирівна з указкою. Це десь відчувають і чужі діти, які бачать мене вперше. 

Дитяча любов для мене важлива. Батьки теж дуже тягнуться до мене. Якось в кінці навчального року одна мама призналася, що її дитина в паніці у п’ятницю, бо завтра не треба до школи. Упродовж тижня ми собі навчаємося, розвиваємося, нам добре разом. Колеги питали, що я з дітьми роблю, що вони мене так люблять. Я їх просто люблю. Ніби всі вчителі люблять дітей, але… Оці всі цукерки, сервізи від батьків – це не про любов до дітей. Звідси все починається. 

 

Я не знаю якихось особливих педагогічних секретів. Просто любов і все. 

Я пропрацювала у 91-ій школі 3 роки, і директор школи мені пропонував стати завучем початкової школи. Як я можу йти і вчити чогось інших вчителів, як я сама ще вчуся? Як я можу залишити своїх дорогих дітей? Ні! Я відмовилася від цієї посади. У 90-ті роки за такі посади платили серйозні гроші, а я відмовилася сама. Та директору мало окуляри з носа не впали! Батьки сприйняли мій вибір, довіряли мені.

Вчитися, щоб краще вчити

У декреті мене запросили створювати Навчально-реабілітаційний центр для дітей з вадами зору “Левеня” для слабозорих діток. У “Левеняті” я мала можливість дуже багато працювати над собою і я дуже вдячна за це директорці Вірі Ремажевській. Я вийшла з державної школи, хотіла більше знати, як у них, за кордоном, які нові методики використовують. Тут я мала можливість працювати з найкращими. Двічі на рік ми мали міжнародні конференції. Нам привозили найкращих педагогів, нам допомагали вчитися, щоб краще вчити слабозорих діток. Щоб краще їх розуміти, я закінчила Кам’янець-Подільський державний педагогічний університет за спеціальністю дефектологія, тифлопедагогіка (1999 р.) і національний університет «Львівська Політехніка» за спеціальністю управління навчальним закладом (2009 р.).

Німці вчили нас багато практичних речей. А якось вони влаштували нам конкурс на кращий урок для слабозорих діток.  Від “Левеняти” я мала представити свій урок про різні стани води. І він виграв! Пізніше мені директорка школи з Німеччини, яка вже 30 років займається викладанням у такій школі, сказала, що видно, що я люблю дітей.

У “Левеняті” ми з дітьми жили, як сім’я. Дітей нам привозили на цілий день, ми вчилися і гралися, на Миколая ми до всіх додому їздили з подарунками. То як їх не любити?

Проект – кафе  

Спробувала себе у бізнесі. Народилися 2 донечки, було непросто у 90-ті роки. Я спробувала піти у власну справу. Відкрила кафе, займалася виробництвом згущеного молока. Це цікавий досвід. Знайшла людей, які знали більше від мене у цій сфері, ми почали працювати. Пройшла 7 кругів пекла з держінстанціями, мені то було непросто з моїм спротивом проти хабарів.

У кафе я буквально жила. Пізно ввечері розвозила людей додому. Знайшла собі у кафе педагогічну роботу – об’єднувала людей, ми разом фільми дивилися, організували караоке, багато працівників з кафе одружилися між собою. Кафе не було моїм бізнесом, воно було у мінусі, а радше стало моїм новим проектом, де я відповідала за команду і ресурс. 

Непотрібний університет

Новим проектом став університет “Львівський Ставропіґіон”. Цю інституцію вирішила відновити команда науковців. Я знов загорілася. Як завжди, я маю запускати проект і йти далі. Стала заступником декана. прийшла без досвіду у вищій школі. Треба було здобувати нові знання. Пішла повчилася і маю звання магістра з управління навчальним закладом. Концепція діяльності «Львівського Ставропіґіону» передбачає становлення освітнього закладу європейського рівня. Мріяла готувати студентів так, як мене готували у педколеджі – так, що я прийшла на роботу і все знала з першого дня, що і як робити. За 4 роки має народитися повноцінний фахівець. Ми собі так постановили і все робили для того. але він був неугодний і його закрили. 

Не люблю адміністративної роботи, але так життя складається, що мушу її робити.

Дітей люблю, і вони за мною ходять все життя. Цього не залишу. Вони мої, а я їхня. 

Щось особливе з УГП

Я довго придивлялася до УГП, брала участь у всіх заходах партії, мені дуже імпонувало партійне середовище. З часом зрозуміла, що цим людям можна вірити і написала заяву у партію. Ми всі разом вчилися в УКУ на програмі “Супровід людей з особливими потребами”. Тут було багато людей, яким бракувало знань з педагогіки і медицини. Ми сформували ці потреби і будемо вчити фахівців працювати з особливими дітками. Мрію втілити у життя креативний освітній проект разом з УГП – такий сучасний і дуже особливий. Бракує лиш ще 5 годин у добі, щоб все встигнути.

Щастя у простих речах

Люблю волейбол, мандрівки у гори і ще хочу записатися на уроки танго. 

Волейбол – це командна гра, як і моя робота. Тут перемога важлива від того, як згуртована команда, як вона викладається у грі, наскільки задіяний кожен гравець. До речі, у педколеджі то я навчила одногрупниць грати у футбол. 

Завжди була мрія – подорожувати Україною, але зарплата вчительки завжди залишала бажати кращого, не виходило. То тепер можу їздити більше. Подорожі почалися, коли почала їздити на Закарпаття по роботі. Мандрівки у гори мені відкрилися в останні роки, коли возила слабозорих діток з “Левеняти” на уроки на природі. У горах ми вчили діток природознавства. Бо звичайній дитині легко зрозуміти такі поняття, як “швидкість течії” і “напрям вітру”, а от дитині, яка погано бачить, це легше відчути. Ми з дітками заходили у річку і відчували течію, напрям руху річки. Швидкість вітру найкраще відчутна у горах. Ми, дорослі, теж багато відчули. Там найкраще заряджатися енергією. Тому якщо є можливість, стараюся вирватися у гори. 

А танго – це з розряду давніх мрій. Завжди хотіла навчитися танцювати танго і хочу це втілити, адже мрії мають здійснюватися. Бо щастя у простих речах.

 

ПОВІДОМИТИ ПРО ПОМИЛКУ

[recaptcha]

Повідомити

Дякуємо, ваше повідомлення відправленно!

Форма замовлення!

[recaptcha]