fbpx

Богдан Панкевич

Співзасновник Української Галицької Партії,
громадський діяч,
дипломат, публіцист.

Ми розуміли – гряде реальна загроза

Богдан Панкевич від 1989-го до 1992 року був членом наймасовішої громадської організації – Народного Руху України. У 2010-2015 роках – депутатом Львівської міської ради. Член Несторівської групи. Впродовж двох років очолював Політраду Української Галицької Партії.

Ми могли бути вільними

За освітою я механік-науковець. Закінчив мехмат Львівського національного університету. Крім того, заочно навчався у технікумі громадського харчування.

Пригадую, у середовищі фізиків, математиків, технарів у той час було дуже багато національного дискурсу. Ми могли собі це дозволити – бути вільними, мати власну думку. Не всі тоді мали таку можливість.

Після навчання працював в Академії наук майже 4 роки, у групі геофізиків батька Юрія Вербицького. Це був мій шеф,  він покійний уже. Це була унікально порядна людина – Тарас Зиновійович Вербицький. І таких же синів він виховав.

Коли одружився, то завжди знав, що житиму зі своєю сім’єю окремо. Проте у Радянському Союзі було дуже важко винаймати квартиру. Тому я кардинально змінив фах, працював, де тільки можна було.

Прийшли до мене два майори СБУ

У 1996 році у Львові вдалось відкрити почесне консульство Нідерландів в Україні. Вона було другим почесним консульством в Україні. Це була велика радість, адже 19 таких установ у Львові одномоментно закрили у Львові у 1939 році із приходом радянського періоду.

Я став почесним консулом. Після цього до мене прийшли два майори СБУ (фактично ще КДБ), почали залякувати. Мовляв, як це ви стали консулом. Очевидно, що такий “наганяй” прийшов із Києва. Там не могли собі пробачити, що мене, націоналіста, ворога системи “проморгали” на цю посаду – представника однієї із ключових держав, члена НАТО. Система не допускала непідконтрольних людей на такі посади.

Це був надзвичайно цікавий період мого життя. Тоді дуже важливою була мультифункціональність.  Треба було пробуватись і в проектах, і в стосунках громадських організацій, і в гуманітарній сфері. І все це – у вільний від роботи час, на громадських засадах.

Потрібна була партія з центром у Львові

У політику я пішов з дуже простої причини. Це був 2012 рік. Ми почали створювати Українську Галицьку Партію, бо розуміли, що гряде реальна загроза.  Ще трошки  – і будемо в руском мірє. Подумали, що треба відроджувати європейський досвід. Бо єдина Західна Україна, умовно кажучи, може вчепитися в Європу і не дати затягнути всю країну в рускій мір. Тому створили партію, центр якої – у Львові. У місті, що є символом опору. Це партія нового типу. Для Європи такий стиль – звичний, а от для України це щось нове.

Бо єдина Західна Україна, умовно кажучи, може вчепитися в Європу і не дати затягнути всю країну в рускій мір.

УГП не з’явилась раптово. Цьому передував майже рік дискусій. Не про те, якою має бути партія, а про те – що робити? Рішення, що це має бути політична сила, прийшло набагато пізніше. Проект мав бути чисто відродженням громадянського суспільства.

Я думаю, що Україна дуже потребує структуризації громадянського суспільства.

Це погана радянська звичка

Дуже комфортно було б, якби нам хтось все зробив. Дуже комфортно. Ми б там раз на якийсь час проголосували за них, а вони нам нехай все зроблять. Але ж не буває такого. Бо той, у чиїх руках влада, яким би не був ангелом і чудовою світлою людиною, без контролю обов’язково буде дрейфувати в бік особистих інтересів, кланових інтересів. Така природа людська.

Чекати на якісь поради і потім знецінювати людину, чиї поради виявились хибними або не сподобалися.

Людина, яка за досить невеликі гроші працює на благо інших, мусить бути величезним ідеалістом, дуже харизматичною особистістю, щоби мати внутрішній комфорт від того, що робить.

Так само це погана радянська звичка – не критично мислити, а чекати на якісь поради і потім знецінювати людину, чиї поради виявились хибними або не сподобалися.

Поки люди самі не почнуть робити державу доброю, вона такою не буде. Кілька експертних середовищ всередині чи хтось зовні не зможуть цього зробити. Мусить бути консенсус більшості або хоча би дуже активної меншості. А це тільки-тільки зараз починає викристалізовуватися.

Держава має дати

В українців є генетичний страх, який зумовлює пасивність, зумовлює патерналізм. І цей страх зупиняє людей від активної позиції. Робити треба, але страшно. І оцей страшний патерналізм – держава має дати. Як не держава, то, принаймні, сільрада чи міська рада.

І тепер ми з цього матеріалу, яким ми є, мусимо створити гідну націю.

Загалом же в нашій країні ті, які стояли міцно, чітко і відкрито були стяті під корінь. Це була така негативна селекція, яка продовжувалася кілька десятиліть. І тепер ми з цього матеріалу, яким ми є, мусимо створити гідну націю.

Але я не вірю у тих хлопців, які сильно кричать, бо то, власне, від страху.

Мав можливість жити у Нідерландах

Виїжджати за кордон я не хотів би. Так, я мав таку можливість на початку 90-х, голландці запрошували. Напевно, тоді моє життя було б іншим – заможнішим. Але не було б так цікаво, мабуть.

В Україні хотілось би зараз такого європейського сонного спокою. Коли людей не цікавить, хто прем’єр і тд.

ПОВІДОМИТИ ПРО ПОМИЛКУ

[recaptcha]

Повідомити

Дякуємо, ваше повідомлення відправленно!

Форма замовлення!

[recaptcha]