Ігор Дякович

Член Української Галицької Партії,
депутат Львівської міської ради,
громадський діяч, правозахисник,
один із координаторів міжнародного руху спільнот «Віра і Світло».

“Хочу власним прикладом показувати, що інваліди також досягають кар’єрних висот”

Ігор Дякович охоче розповідає свою історію. Для нього важливо, аби люди зі схожими проблемами не опускали рук, а навпаки – діяли. Приклад молодого депутата наочно показує, що немає недосяжних цілей. Головне – не здаватися.

“Віра і Світло” сформували мене як людину

Я народився і виріс у Львові. Моя мама – вчителька, а тато був інженером. Маю молодшого брата Юру. В дитинстві ми жили з дідусем та бабусею. Коли дід з бабцею померли, батьки розлучилися. І ми з Юрою залишися жити з мамою. Зарплата у вчительки невисока, тому життя було не з легких.

В 11 років я долучився до руху спільнот “Віра і Світло”. Це одне з найкращого, що сталося у моєму житті. Тут я вчився товаришувати з дітьми, які були інакшими. Розумово неповносправні, їхні батьки та молодь-приятелі – ті, хто творити цю спільноту. Коли ми збиралися разом, то багато спілкувалися, організовували цікаві події, їздили на відпочинок у табори. А в 21 рік я став одним із координаторів чотирьох таких спільнот у Львові. Сьогодні вже більше 20 років “Віра і Світло” є частинкою мене. Тут я формувався як людина. Це моя друга сім’я. І якщо я хоча б 2-3 рази на місяць не навідаюся до спільноти, відчуваю “ломку”. Навіть всі мої дні народження проходять з друзями у “Віра та Світло”. 

Завжди мріяв бути юристом

Після закінчення 11 класів я дуже хотів вступити на юридичний. Але коштів на навчання у сім’ї не було. Тому пішов туди, де міг навчатися. Спочатку закінчив Львівський державний технікум харчової переробної промисловості за спеціальністю пекар. А потім продовжив заочно вчитися у Київському університеті, де здобув кваліфікацію інженера-технолога харчового виробництва.

За спеціальністю ніколи не працював. Ще під час навчання у технікумі пішов на будову підсобним працівником. Тоді зводили церковну споруду. І коли приміщення було побудоване, мене запросили працювати там дяком. То була моя перша офіційна робота з трудовою книжкою. Там я пропрацював 10 років.

 

І аж у віці 27 років життєві події підштовхнули до того, аби таки піти на навчання юриста. Я вступив до столичного вишу – Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Цього року якраз закінчив навчання і наразі вже – дипломований юрист конституційного права.

Аварія, яка змінила життя

1 січня 2013 рік. Тернопіль. Приїхав зустрічати Новий рік до друзів. О 7:30 цього дня мусив вже бути на роботі у церкві в Львові. Потяг мав зупинку 4 хвилини. Коли прибіг до потрібного вагону – двері були зачинені. На новорічні свята мало пасажирів, тому провідники були не дуже уважні до своїх обов’язків. Я почав стукати, але двері не відчинили. Потяг рушає. Я дістаю телефон, щоб попередити про свою відсутність. Наступаю на глибу нерозчищеного льоду і сповзаю прямо під поїзд. Так я втратив свою ногу.

“Я міг просто зачинитися вдома, взяти пляшчину і жаліти себе інваліда. Але це історія не про мене”.

Що робити далі? Як жити без ноги? Я міг просто зачинитися вдома, взяти пляшчину і жаліти себе інваліда. Але це історія не про мене. Я мав багато планів на своє життя, аби так просто взяти і здатися. Перше, що мене зачепило і стимулювало діяти, це брехня і нечесність навколо моєї аварії. Правоохоронні органи почали викривляти реальність, уникаючи відповідальності. Придумали те, чого не було. А що було не вигідно – приховали. Що я міг тоді зробити? Я не розумів всіх цих схем і законів. Залишалося змиритися з цією ситуацією, але не допустити більше подібної у майбутньому. Через 1,5 роки після аварії я пішов вивчати юриспруденцію. А паралельно пробувати себе у політиці.

Якщо політика – то Українська Галицька Партія

Після аварії я вирішив, що реально хочу стати депутатом міської ради. Тоді, у 2015 році, ухвалили Закон, який дозволяє брати участь у виборах лише як висуванець певної партії. Я почав цікавитися політсилами і думати до якої хочу долучитися. Насправді, пропозицій було дуже багато. Практично кожна партія, яка сьогодні представлена у Львівській міській раді, запрошувала до своєї команди. Я на той час вже став відомим активістом та захисником прав людей з інвалідністю. Медіа багато про мене писали та говорили. Але в партії мені важливим було середовище, люди, які до них входять.

 

Про Українську Галицьку Партію я дізнався під час навчальних програм в Українському католицькому університеті. Закінчив “Політичні студії” та школу державного управління “Good Governance”. Там здружився з партійцями УГП і закрутилося. Пам’ятаю, як прийшов в офіс партії і побачив соціологію. Рейтинг Галицької Партії був 0,2%. Запитую – як ми можемо виграти вибори? Мені відповіли: вибори залежать він вас і ваших вчинків. Тобто від самих людей-кандидатів. Мені це підходило. В результаті, партії вдалося подолати 5% бар’єр і попасти до міської ради. І хоча у Ратушу пройшло лише 4 наших депутати, я став одним з них.

“Вибори залежать він вас і ваших вчинків, тобто від самих людей-кандидатів – мені це підходило”.

Своїм прикладом показую, що у всіх є можливості

Мій типовий день виглядає приблизно так: засідання робочої групи, виїзд у школу чи лікарню для вивчення проблеми, засідання комісії, зустріч з мешканцями, робота з партійцями… І так зранку до вечора майже щодня. Депутатська робота забирає практично весь мій час. А в суботу-неділю намагаюся підтягнути особисті справи.

Найбільше мене болять проблеми, які стосуються людей з інвалідністю. Тут дуже багато всього: не належне медичне забезпечення, закриття протезного заводу, який обслуговує 5 областей України, погана доступність та мобільність людей на візочках, нехтування паркомісцями для інвалідів і т.д. і т.п. Проблем вистачає.

Але найбільшою є соціальна адаптація. Не можна людям з інвалідністю давати готівку у руки. Даєш гроші, вони закінчуються, а потім знову йде просити. А що далі? Людям треба робота. Вони повинні відчувати свою потрібність і хотіти діяти. Можливостей, насправді, безліч: касир у продуктовому магазині, водій таксі, IT-працівник…

Люди з інвалідністю чомусь думають, що вони є якісь особливі і їм всі винні. Коли я став інвалідом, перші 4 місяці після аварії ще не мав протеза. Я тоді навіть не знав, чи зможу встати, чи почну ходити. Не розумів, чим зможу далі займатися. Міг просто сісти і сказати: “Та нехай! Пенсію платять. Ще грошей у когось в міській раді попрошу. Та й якось житиму”. Але я би так за 3-4 роки просто здеградував.

“Людям потрібна робота. Вони повинні відчувати свою потрібність і хотіти діяти”.

Тому взяв себе у руки, почав працювати, вчитися. Врешті, я зумів вступити і закінчити один з найкращих вишів України. Я депутат ЛМР. Мені вдається вирішувати важливі проблеми рідного міста, бути корисним для людей. Я люблю те, чим займаюся. І дуже хочу, щоб мій приклад слугував іншим людям з інвалідністю не упускати руки, а шукати роботу, заняття, захоплення, яке стимулюватиме до постійного руху вперед. Бо наша доля – у наших руках.

ПОВІДОМИТИ ПРО ПОМИЛКУ

Повідомити

Дякуємо, ваше повідомлення відправленно!

Форма замовлення!