Не така, як всі: 8 думок координаторки освітньої групи УГП Ірини Бек про інклюзію

Освіта – для всіх. За філософією нової української школи, кожна школа повинна бути інклюзивною. Тобто готовою прийняти будь-яку дитину, яка потребує додаткових послуг – з інвалідністю, переселену з іншої території, ту, що опановує шкільну програму прискорено чи ту, яка володіє неслов’янською мовою. Експерти освітньої групи УГП певні: це можливо, якщо дорослі нарешті об’єднають зусилля навколо інтересів дитини.

Координаторка освітньої групи УГП Ірина Бек (Крохмаль) нещодавно модерувала дискусію “Як не загубити дитину в системі освіти?” у межах Child Protaction WorkShop, що відбулася в УКУ. Тут говорили про речі, важливі для багатьох мам і їх діток, тож захід відвідали гості навіть з Молдови і Литви, представники фонду Child AID.

Говорили не лише про теоретичні речі. Мама 8-річної Діани, яка навчається у львівські школі № 50, голова ГО “Розправлені крила”, Юлія Аронова – яскраве свідчення того, що зміни є. У її донечки синдром Дауна і вона навчається у звичайній школі. До того вчителька не мала досвіду навчання таких діток. Активна мама стала агентом змін для власної доньки і школа пішла їй назустріч. Зміни є, просто їх треба зауважити. “Як мама і як громадський діяч усіляко лобіюю інклюзивну освіту і інклюзію загалом”, – каже Юля. Для того, щоб зміни стали реальністю, усім треба стати не такими, як всі: мама має захотіти, місцева влада створити умови, школа має знайти асистента вчителя. Тоді “не така” освіта стане звичною.

Ми зібрали для Вас усе найцікавіше з дискусії у кількох тезах.

  1. Діти окремих категорій ще донедавна не мали доступу до шкіл і садочків, які відвідували звичайні діти. Зараз система змінюється: у школах активно запроваджуються інклюзивні класи, школи-інтернати трансформуються в загальноосвітні заклади – ліцеї та гімназії. В Україні ми маємо добрі практики впровадження інклюзії у різні сфери освітньої системи: комунальні садки і школи, громадські організації та батьківські ініціативи.
  2. На допомогу батькам, які є рушійною силою цього процесу, вже приходять ГО, допомагають методиками, і влада, яка законодавчо та фінансово регулює питання інклюзії, а ЗМІ допомагають вести інформаційну політику.
  3. Реформа освіти в Україні передбачає, що освіта буде ставати більш людиноценричною. Тобто дитина стає в центрі освітнього процесу, педагоги переорієнтовуються на розвиток індивідуального потенціалу дитини, навчальний процес і оцінювання будуються не на порівнянні дітей між собою, а на рості прогресу дитини від вчора до завтра. Це сприяє інклюзії.
  4. З фізичними бар’єрами (відсутність пандусів, ліфтів, спеціалізованих санвузлів) повільно, але стає все зрозуміло – так, вони потрібні, приходить розуміння, які саме вони мають бути і як реалізувати проекти, які зроблять місто та освітню інфраструктуру доступною.
  5. Історії з несприйняттям учнів з особливими потребами в школах, садочках від батьків таких дітей стають частими. У цьому процесі інформаційна політика є надважливою, то скільки основні проблеми впровадження інклюзії для дітей з особливими освітніми потребами з’являються тоді, коли дитина потрапляє в звичайне шкільне середовище, і це несприйняття та спротив від батьків та звичайних дітей в класі.
  6. Вчитель сам  не справиться. Важливою складовою успіху у якісній інклюзивній освіті є спеціальна професійна підготовка вчителя і забезпечення класів помічниками вчителя.
  7. Окремої уваги заслуговують діти з неблагополучних, неповних і проблемних сімей. Важливо реформувати систему соціальних служб, щоб вони ставали синхронізовані із системою освіти. Треба активно працювати з сім’ями, в які дитина має повернутись після навчання в школі і відчувати себе там у безпеці.
  8. Важливо, щоб інклюзивна освіта була доступна в селах і маленьких містечках, де вирішення цієї проблеми важливо розпочинати з розбудови інфраструктури. Це можливо за тісної співпраці місцевої влади і громади.

Останні відео

Ми у Facebook

ПОВІДОМИТИ ПРО ПОМИЛКУ

Повідомити

Дякуємо, ваше повідомлення відправленно!

Форма замовлення!