Наталія Демяник

Sorry, this entry is only available in Ukrainian. For the sake of viewer convenience, the content is shown below in the alternative language. You may click the link to switch the active language.

Членкиня Української Галицької Партії, секретарка Івано-Франківської обласної організації, волонтерка, громадська діячка, членкиня громадської організації “Дружина воїна”.

Наталія Демяник не з чужих слів знає що таке війна, адже її чоловік воював на Сході України. Та це не зламало її, швидше навпаки — зараз вона працює для тих сімей, котрих теж торкнулася війна та пішла в політику, щоб служити людям.

Про батьків, першу роботу і освіту

Я народилася в сім’ї простих робітників: мама працювала бухгалтеркою на швидкій допомозі, а батько на арматурному заводі. Мої батьки мені дали все, що могли і я дуже їм вдячна за це, вони мене навчили людяності, відкритості, чесності і виховували мене у любові до світу.

Через деякий час батьки наважилися і відкрили власний бізнес — продаж дитячих товарів.
Я тоді навчалася у академії на менеджменті організацій і нас відправляли на стажування після закінчення навчання. Вийшло так, що я працевлаштувалася в кафе, там працювала офіціанткою — такою була моя перша робота. Того кафе вже немає, але я досі згадую із теплотою його: оточення було дуже хорошим і підтримки не бракувало.

Коли кафе реорганізували, то поступово почала допомагати батькам із бізнесом — це ж бо по спеціальності, а потім вже пішла із головою в це.

Про сім’ю, відрядження чоловіка та війну

У 2004 році вийшла заміж, а через два роки народила сина. Було неймовірно важко, бо ж чоловік за професією прикордонник і часто мав відрядження, його не було вдома.
Він змінював свою локацію дуже часто, бо так було потрібно по роботі, я ж корінна франківчанка не хотіла переїздити, тому так і жили — від відряджень до відряджень. Такий спосіб життя тривав майже 10 років, тим часом у нас ріс син, якому бракувало виховання батька.

У 2014 році, на самому початку війни, чоловіка рапортували на Схід — він прикордонник і тому мав захищати наші кордони.

Там був 4 місяці, і мені дуже важко було: зовсім без чоловічого плеча мала сама виховувати сина. Дякуючи друзям і батькам я це пережила, чоловік з часом повернувся в Івано-Франківськ.

Після повернення легше не стало — десь роки два після того у нього був реабілітаційний період, де мені доводилося його підтримувати і повертати до життя.

Було важко психологічно, бо він дезорієнтований, має багато поганих спогадів і часом це проявлялося у агресії, тому мені треба було зібрати всю свою жіночу мудрість докупи і допомагати йому. Але я собі завжди кажу — є стрес, його потрібно пережити і перебути, переспати ніч і тоді робити якісь висновки. Але не рубати з плеча.

Про волонтерство

Мені відновитися допомогла волонтерська діяльність — почалося це все банально — запросили на захід, який організовувала благодійна організація “Карітас Івано-Франківськ” для сімей, що мають відношення до війни.

Спочатку прийшла, як учасниця, наступного разу прийшла у ролі волонтерки — щоб допомагати таким же, як я.
Пізніше мені запропонували роботу і я більше року організовувала події для внутрішньо переміщених осіб та сімей, у котрих чоловіки, діти, брати чи сестри воюють.

Було складно їх примирити, бо вони не могли ніяк зрозуміти одне одного, було багато непорозумінь, навіть конфліктних ситуацій. Але я багато розмовляла із ними, розповідала про свою ситуацію і з часом навіть вдалося створити таку маленьку команду.

В кінці року ми покликали всіх учасників проєкту, коли люди вставали і дякували нам, я зрозуміла, що все було недаремно.

Про громадську організацію “Дружина воїна”

Якось я познайомилась із Танею Фреїшин, вона допомагали дітям, батьки яких перебували на війні на Сході — роздавала подарунки на день Святого Миколая і моя сім’я теж потрапила до списку. Пізніше ми співпрацювали, волонтерили і в неї виникла ідея створити громадську організацію жінок, чоловіки котрих воюють на Сході. Таня запросила мене в організацію і я з радістю погодилась.

Назва була “Дружина воїна”, так символічно, — піклувалися про жінок, у яких чоловіки-воїни.

Спочатку, це була зустріч із духівником, потім тренінги із психотерапевткою, пізніше майстер-класи.

Хотілося зробити ще більше, та на це потрібні були ресурси. Народилася ідея створення соціального підприємництва “Кав’ярня 4.5.0”.

Суть полягає в тому, що дружини воїнів випікають солодощі, а виручені кошти йдуть на потреби громадської організації. Зокрема, на солодкі подарунки дітям загиблих воїнів.

Про політику і Українську Галицьку Партію

В політику я пішла несподівано сама для себе. Спочатку я стикалася із несправедливість, бачила зламаних скалічених людей і мені хотілося якось допомогти людям.

Окрім того, я помічала рівень життя людей — живуть від зарплати до зарплати, не насолоджуються життям. І мені це зовсім не подобалося.

Так, я вирішила, що маю служити громаді і робити це потрібно було саме в політиці, адже тут є всі інструменти.

Пішла в політику, бо хотіла щось змінити, бо бачила себе там.

Спочатку познайомилася із партійцями, мені подобались ці люди і те, що вони роблять у житті. Пізніше, прочитала програму партії і мені підійшли всі пункти і цінності, і одного дня я зрозуміла, що маю бути тут, серед цих людей — близьких мені по духу.

Я не будую планів на щось глобальне і знаю, що сама не зможу зупинити війну на Сході чи встановити мир у всьому світі, але якщо я можу змінити щось на місцевому рівні, нехай це буде щось маленьке — я це зроблю.

Дякуємо, ваше повідомлення відправленно!

Форма замовлення!

[recaptcha]