Максим Шовкопляс

Sorry, this entry is only available in Ukrainian. For the sake of viewer convenience, the content is shown below in the alternative language. You may click the link to switch the active language.

Він вихований в родині, де на першому місці стоять християнські цінності та українські традиції, а його дух формував  ПЛАСТ. Завжди позитивний, активний і готовий змінювати на краще життя не лише в Опришівцях, де сам проживає, але й в усьому місті. Максим Шовкопляс не боїться викликів, тому і йде в Івано-Франківську міську раду разом з командою однодумців з УГП.  

“Мене назвали на честь прадіда”

Моя бабуся по татовій лінії, Катерина Максимівна народилася на Полтавщині. В сім’ї було багато дітей, але під час Голодомору 32-33 років вижили тільки вона і двоє сестер. Їх, неповнолітніх, віддали у дитячий будинок, проте сестрам звідти прийшлося втікати на Західну Україну, бо тут, за чутками, було вдосталь їжі.

Мене назвали Максимом на честь батька бабці і, можливо, через це я був її улюбленцем. Оскільки я не ходив у дитячий садок, вона мною весь час була бабуся. Батьки щоранку їхали на роботу, а вона приходила до нас з іншого кінця міста і завжди приносила якісь смаколики: то насіння соняшника, то халву.

Моя бабуся прожила довге життя. Вона постійно намагалася заощаджувати і завжди мала запас консервації та збіжжя: казала, що то на випадок голоду. Всі заощаджені кошти за життя поставила “на книжку”, тому, коли луснув союз, бабуся все втратила і дуже переживала через це.

Батьки і Пласт сформували мене таким, яким я є зараз”

 Батьки – педагоги прищепили мені дві, напевно, найважливіші цінності в житті – це віру в Бога і любов до Батьківщини. Вони свято дотримуються заповідей церкви і шанують наші українські традиції.

У ПЛАСТ я потрапив 1999 року, будучи семикласником. Спочатку мені там не подобалось: це було щось нове, незвичне для мене і, звісно, я нікого в організації не знав. Але вже за рік я освоївся і мені почали подобатись ці заняття.

Пластування – це потужна можливість загартуватися: ми ходили в гори і в дощ, і в сонце, розпалювали багаття, вчилися давати собі раду в різноманітних складних ситуаціях.

А ще в ПЛАСТі є своя особлива дисципліна, до якої мені довелося призвичаюватись.

Окрім того, я досить комунікабельний, відповідно, легко знаходив спільну мову з іншими пластунами. В мене й досі залишилося багато друзів з тих часів, а з деякими навіть встигли дітей похрестити.

Пласт сформував мене таким, який я є зараз: створив музичний смак, світогляд, загартував фізично. З дружиною я теж познайомився тут.

“Я можу назвати свою сім’ю щасливою”

 Сім’ю ми утворили швидко. Весілля відгуляли у переддень 20-ліття дружини. Я ж тоді був старший на рік. Так само швидко у нас з”явилися діти: Данило народився, коли мені було 20 років, а Микола — 22.

Зараз, оглядаючись назад, ні про що не шкодую. Невідомо, як би склалося моє життя, якби я тоді не одружився. Сьогодні я не уявляю свого життя без дітей і Галі.

Можу назвати свою сім”ю щасливою. Звісно, часом у нас бувають непорозуміння, але ми завжди знаходимо спільну мову. Разом долаємо всі виклики та труднощі, розвиваємося і ростем. Наприклад, починали спільне життя з кімнатки в гуртожитку, потім орендували однокімнатну квартиру, згодом вже — двохкімнатну, а сьогодні у нас – будинок.

“Пішов у аспірантуру, бо вірю, що можу стати хорошим наставником для молодих людей”

 У Пласті я багато працював із молоддю — дуже мені подобається ця справа.  Якось один мій вихованець із захватом розповідав про свій досвід навчання у Польщі, а також те, як він їздив по програмі обміну у різні країни світу. Пригадую, як сильно мене тоді вразила його думка про викладачів: наскільки вони вільні, свідомі і для студентів є менторами, наставниками, аніж вчителями.

Ця думка надовго засіла в моїй голові, тому, коли з’явилася можливість продовжити навчання в аспірантурі, я не вагаючись прийняв це рішення, бо зрозумів, що хочу стати наставником для студентів.

 “Революції роблять молоді”

 Бунтарський дух, свобода слова, вільнодумство — це все мені дав ПЛАСТ. Тому, коли хлопці із організації почали збиратися на першу революцію — помаранчеву – довго не думав.

В Києві у нас були спартанські умови: ноги весь час мокли від снігу і дощу, спали на підлозі приміщення театру, їли сухом”ятку, милися, коли перепадала така можливість. В той час у нас не було мобільних телефонів, тому, для того, щоб подзвонити батькам, доводилося купляти картки для таксофонів.

Але ми не жалілися. Це було навіть прикольно: «двіжувати» в столиці, спілкуватися із ровесниками, відстоювали правду. Революції роблять молоді.

Через події в Києві я повністю пропустив першу сесію. Те, що Ющенко поставив автограф у мою залікову книжку, не звільнило мене від обов’язків і я все ж здавав іспити власними силами.

В 2014 році все було інакше. Тоді було багато агресії, боротьби  і, на відміну від помаранчевої революції, все було серйозніше.

На той час в мене вже була сім”я і обов”язки, тож я не міг так просто зірватися і поїхати на Майдан, щоб там проводити час. Втім, побиття студентів для мене стало лакмусовим папірцем.

Ми зізвонилися з хлопцями з Пласту і не тільки, сіли в машину і поїхали в Київ. Вже на місці зрозуміли, що це надовго, тому вернулися назад для того, що зібрати речі і поїхали знову. На це все в нас пішло декілька годин.

Потім був Майдан з його особливим духом і атмосферою боротьби…

Після того, як революція закінчилась, багато хто роздумував над тим, чи йти на Схід воювати. Я тоді теж розглядав таку ймовірність, але на той момент мене зупинили зобов”язання: дружина, діти, недобудований будинок і кредит, який потрібно було віддавати. У випадку, якби зі мною щось сталося, не хотів все це кидати на плечі своєї дружини.

“Громадський активізм прийшов до мене сам”

 Я живу у Опришівцях – одному з мікрорайонів міста.  Тут – приватні будинки, тож міська влада не  надто дбає про комфорт мешканців: наявні проблеми з дорожнім покриттям, вуличним освітленням, дитячими майданчиками та ін. Але нам з громадою вдалося самоорганізуватися, достукатися до влади міста і за рік ми почали втілювати тут зміни для покращення життя.

Мене помітили в Українській Галицькій Партії, запросили на зустріч і запропонували долучитися до організації. Я довго думав і спершу навіть відмовив, але потім зрозумів, що немає сенсу постійно жалітися і нарікати на владу, якщо ти не робиш кроки, щоб спробувати стати владою і змінювати місто вже власними силами.

 

Дякуємо, ваше повідомлення відправленно!

Форма замовлення!

[recaptcha]