Галина Вархолик

Sorry, this entry is only available in Ukrainian. For the sake of viewer convenience, the content is shown below in the alternative language. You may click the link to switch the active language.

заступник Львівської міської організації Української Галицької Партії,
вчителька початкових класів, вчитель-дефектолог,
очолює Львівську філію Ужгородського національного університету

Кожен новий проект має виростати з любові – так відбувається у Галини Вархолик. Якщо не любиш, то краще не роби. А якщо починаєш, то це обов’язково виросте у власний проект Щастя. Інноваційна освіта важлива для країни і кожної української дитини зокрема. Галина Вархолик ніколи не боялася брати на себе відповідальність і створювати щось нове.

Вчителька, яка не любить, щоб їй носили цукерки

Так, такі теж бувають. Є традиції, які я не хочу підтримувати. Я дуже не люблю, коли мене втягують у щось таке з хабарями (для мене цукерки – як підлабузництво) у школі, відчуваю дуже сильний спротив. Якось, коли я ще вчилася у школі, на іспиті мені поставили четвірку. Я прийшла додому і гірко розплакалася. Скаржилася мамі, у мене був такий сильний бунт. Було дуже боляче і образливо, бо деякі батьки однокурсниць почали наслідувати модну тенденцію носіння вчителям коробок цукерок. Мої батьки того не робили, і я теж того не розуміла. Ми просто жили інакше. Пригадую, тоді у вирі емоцій сказала мамі таке: “Я стану вчителькою, і всі мої учні будуть дуже розумними, їм ніколи не треба буде носити мені коробки цукерок. Я їх буду любити однаково!”. Так і сталося.

За весь час роботи у 91-ій школі м. Львова я не приймала від своїх учнів “подяк”.

Беру клас і ми з батьками зразу домовляємося: ніяких приношень. Єдине, що дозволила батькам принести у День вчителя цукерки, але беру їх і всіх пригощаю, якщо то від всього класу, а не від когось з учнів окремо, а ще разом з учнями їмо тортик на останній дзвоник.

Мій дідусь воював у австро-угорській війні. То як він вертався з війни назад, в Україну, то віз додому не матеріальні речі, як всі, а віз дві валізи, повні книжок. Ми всі такі. У нашій родині був культ книжки.

Бути гордим, що ти – українець, треба вчити з садочка

У дитинстві я ходила в елітний садочок. Зі мною туди ходили дітки генералів, поважних начальників. Там була дуже добре поставлена ідеологічна робота. Пам’ятаю, як ми якось їхали до бабусі з дідусем у Мостиський район. Я побачила Леніна через вікно автобуса і кричала “Дідусь Ленін!” Це було несвідомо, але то було результатом педагогіки. Батьки мене вгамовували, бо ж були нормальними українцями, їм було це не приємно, але я була ще дуже мала, щоб це розуміти.

В школі я вже тій ідеології впиралася, бо вона була неукраїнська. Але я думаю, що з часом ми теж будемо мати такі садочки, де будемо вчити дітей бути достойними українцями, які гордяться тим, що вони – українці. Я, наприклад, дуже горджуся цим. Дякую Богові, що народилася в Україні. Захоплюся нашими дідусями-бабусями, бо як би їх не знецінювали, вони залишаються такими добрими, щирими і світлими. Захоплююся нашими заробітчанами, які їдуть за кордон і проявляють себе так, що слава про їх здобутки гримить на весь світ.

Вже у 3 класі я мала вдома свій класний журнал і писала квадратні рівняння на шафі

Я вчила всіх, відколи себе пам’ятаю. Вдома завжди бавилася у вчительку з братом і сусідськими дітьми. Я завжди була вчителькою. У нас біля дому був спеціальний магазин, в якому продавалася шкільна канцелярія. Там були в тому числі класні журнали. Я економила гроші на шкільних обідах і через якийсь час купила за 90 копійок власний журнал. Мені не хотіли ще його продавати, я була простою третьокласницею, то було не так просто в ті часи купити класний журнал. Але мені вдалося! Моя мрія здійснилася – я мала вдома власний журнал, як у справжній школі, і мої ігри в дитинстві були дуже наближеними до справжньої школи.

Я дуже любила квадратні рівняння, але ніхто, крім мене, їх не розумів. Якось я зібрала всіх “учнів” і кажу: “Я вам так зараз їх поясню, що ви їх всі зрозумієте і полюбите”. І пишу так на лакованій поверхні шафи свої квадратні рівняння, як на дошці, все розписую детально. Потім треба було щось стерти, а воно не так просто стирається, залишаються сліди. Я злякалася, втекла до сусідів. У той день від мами за пошкоджену шафу дістав брат.

Батьки хотіли, щоб я була медсестрою, але я відчувала інакше. Бачила себе лише вчителькою початкових класів. Тому вступила у львівське педучилище № 1 (сьогодні педагогічний коледж ЛНУ ім. Франка). Потім продовжувала навчання у Тернопільському педуніверситеті.

Як на мене, вчителі, лікарі – то мають бути люди від Бога, які дійсно люблять свою роботу. Бо ніяка зарплата не вирішить проблем у цих сферах. Тут має бути дійсно покликання. Тоді ніхто не буде казати: “Як платите, так і працюю”.

Цьоця Галя, а не Галина Володимирівна

Мене не можуть оминути дітки початкової школи на вулиці, у супермаркеті, в гостях. Видно, це моє. А як їх можна не любити? Вони всі такі сонечка! Пам’ятаю свій перший клас у 91 школі. Був такий хлопчик, який вже на першому уроці просився: “Цьоця Галя, можна в туалет?” От я для них і є десь та цьоця Галя, якій можна довіритися, а не строга Галина Володимирівна з указкою. Це десь відчувають і чужі діти, які бачать мене вперше.

Дитяча любов для мене важлива. Батьки теж дуже тягнуться до мене. Якось в кінці навчального року одна мама призналася, що її дитина в паніці у п’ятницю, бо завтра не треба до школи. Упродовж тижня ми собі навчаємося, розвиваємося, нам добре разом. Колеги питали, що я з дітьми роблю, що вони мене так люблять. Я їх просто люблю. Ніби всі вчителі люблять дітей, але… Оці всі цукерки, сервізи від батьків – це не про любов до дітей. Звідси все починається.

 

Я не знаю якихось особливих педагогічних секретів. Просто любов і все.

Я пропрацювала у 91-ій школі 3 роки, і директор школи мені пропонував стати завучем початкової школи. Як я можу йти і вчити чогось інших вчителів, як я сама ще вчуся? Як я можу залишити своїх дорогих дітей? Ні! Я відмовилася від цієї посади. У 90-ті роки за такі посади платили серйозні гроші, а я відмовилася сама. Та директору мало окуляри з носа не впали! Батьки сприйняли мій вибір, довіряли мені.

Вчитися, щоб краще вчити

У декреті мене запросили створювати Навчально-реабілітаційний центр для дітей з вадами зору “Левеня” для слабозорих діток. У “Левеняті” я мала можливість дуже багато працювати над собою і я дуже вдячна за це директорці Вірі Ремажевській. Я вийшла з державної школи, хотіла більше знати, як у них, за кордоном, які нові методики використовують. Тут я мала можливість працювати з найкращими. Двічі на рік ми мали міжнародні конференції. Нам привозили найкращих педагогів, нам допомагали вчитися, щоб краще вчити слабозорих діток. Щоб краще їх розуміти, я закінчила Кам’янець-Подільський державний педагогічний університет за спеціальністю дефектологія, тифлопедагогіка (1999 р.) і національний університет «Львівська Політехніка» за спеціальністю управління навчальним закладом (2009 р.).

Німці вчили нас багато практичних речей. А якось вони влаштували нам конкурс на кращий урок для слабозорих діток. Від “Левеняти” я мала представити свій урок про різні стани води. І він виграв! Пізніше мені директорка школи з Німеччини, яка вже 30 років займається викладанням у такій школі, сказала, що видно, що я люблю дітей.

У “Левеняті” ми з дітьми жили, як сім’я. Дітей нам привозили на цілий день, ми вчилися і гралися, на Миколая ми до всіх додому їздили з подарунками. То як їх не любити?

Проект – кафе

Спробувала себе у бізнесі. Народилися 2 донечки, було непросто у 90-ті роки. Я спробувала піти у власну справу. Відкрила кафе, займалася виробництвом згущеного молока. Це цікавий досвід. Знайшла людей, які знали більше від мене у цій сфері, ми почали працювати. Пройшла 7 кругів пекла з держінстанціями, мені то було непросто з моїм спротивом проти хабарів.

У кафе я буквально жила. Пізно ввечері розвозила людей додому. Знайшла собі у кафе педагогічну роботу – об’єднувала людей, ми разом фільми дивилися, організували караоке, багато працівників з кафе одружилися між собою. Кафе не було моїм бізнесом, воно було у мінусі, а радше стало моїм новим проектом, де я відповідала за команду і ресурс.

Непотрібний університет

Новим проектом став університет “Львівський Ставропіґіон”. Цю інституцію вирішила відновити команда науковців. Я знов загорілася. Як завжди, я маю запускати проект і йти далі. Стала заступником декана. прийшла без досвіду у вищій школі. Треба було здобувати нові знання. Пішла повчилася і маю звання магістра з управління навчальним закладом. Концепція діяльності «Львівського Ставропіґіону» передбачає становлення освітнього закладу європейського рівня. Мріяла готувати студентів так, як мене готували у педколеджі – так, що я прийшла на роботу і все знала з першого дня, що і як робити. За 4 роки має народитися повноцінний фахівець. Ми собі так постановили і все робили для того. але він був неугодний і його закрили.

Не люблю адміністративної роботи, але так життя складається, що мушу її робити.

Дітей люблю, і вони за мною ходять все життя. Цього не залишу. Вони мої, а я їхня.

Щось особливе з УГП

Я довго придивлялася до УГП, брала участь у всіх заходах партії, мені дуже імпонувало партійне середовище. З часом зрозуміла, що цим людям можна вірити і написала заяву у партію. Ми всі разом вчилися в УКУ на програмі “Супровід людей з особливими потребами”. Тут було багато людей, яким бракувало знань з педагогіки і медицини. Ми сформували ці потреби і будемо вчити фахівців працювати з особливими дітками. Мрію втілити у життя креативний освітній проект разом з УГП – такий сучасний і дуже особливий. Бракує лиш ще 5 годин у добі, щоб все встигнути.

Щастя у простих речах

Люблю волейбол, мандрівки у гори і ще хочу записатися на уроки танго.

Волейбол – це командна гра, як і моя робота. Тут перемога важлива від того, як згуртована команда, як вона викладається у грі, наскільки задіяний кожен гравець. До речі, у педколеджі то я навчила одногрупниць грати у футбол.

Завжди була мрія – подорожувати Україною, але зарплата вчительки завжди залишала бажати кращого, не виходило. То тепер можу їздити більше. Подорожі почалися, коли почала їздити на Закарпаття по роботі. Мандрівки у гори мені відкрилися в останні роки, коли возила слабозорих діток з “Левеняти” на уроки на природі. У горах ми вчили діток природознавства. Бо звичайній дитині легко зрозуміти такі поняття, як “швидкість течії” і “напрям вітру”, а от дитині, яка погано бачить, це легше відчути. Ми з дітками заходили у річку і відчували течію, напрям руху річки. Швидкість вітру найкраще відчутна у горах. Ми, дорослі, теж багато відчули. Там найкраще заряджатися енергією. Тому якщо є можливість, стараюся вирватися у гори.

А танго – це з розряду давніх мрій. Завжди хотіла навчитися танцювати танго і хочу це втілити, адже мрії мають здійснюватися. Бо щастя у простих речах.

 

Дякуємо, ваше повідомлення відправленно!

Форма замовлення!

    [recaptcha]