Дарія Конет: “Люди в’язали клунки, закопували скрині із зерном, бо сподівалися на повернення додому”

Пограбування, брак їжі, жебракування та холод. Ось так минало дитинство пані Дарії Конет. Коли їй виповнилося 8 років, її родину із села Ліщава Горішня (територія сучасної Польщі) депортували на Тернопільщину. Голод, поневіряння, туга за рідним краєм події не зламали жінку. Сьогодні Дарія – заступниця голови Тернопільського суспільно-культурного товариства “Надсяння”, активна громадська діячка. Жінка все своє життя присвятила відстоюванню прав депортованих, щоб визнати цю страшну трагедію на державному рівні. Численні публікації в газетах, виступи у ЗМІ, зустрічі з молоддю, народними депутатами – у свої 83 роки жінка досі робить все для того, щоб депортованих почули, а прийдешні покоління усвідомили цю страшну трагедію!

Ми жили заможно, а в нас все відібрали. Було нас у батьків шестеро. Ми мали свій маєток, морги поля, ліс, сад, пару коней, іншу худобину. А потім нас почали грабувати. Комуністи вбивали людей, а їхнє майно забирали. Все це страхіття продовжувалося не один місяць. Згодом нас попередили, що буде виселення. Люди в’язали клунки, закопували скрині із зерном, бо сподівалися на повернення додому.

Їжі вистачило на кілька днів. Зранку 25 лютого 1946 року рідні почали складати пожитки на фіру під наглядом жовнірів. Все село погнали на залізничну станцію Перемишль. Там нас тримали 10 днів. Потім розмістили в товарних вагонах разом із худобою, зробили перепис і повезли. Холод був страшний. Харчі, що мали із собою, з’їли за кілька днів…

Вижити було важко. Мама з меншими дітками збирали змерзлу бараболю на полях, а старші з татом їздили на заробітки на Дніпропетровщину. Тато з мамою журилися і казали нам, що скоро повернемося додому. Та надія вмирає останньою. З нею і повмирали наші батьки…

Стефанія Тиркала: “Діти, я нікуди не поїду, бо піду до мами”

Стефанія Тиркала, депортована, членкиня ГО “Суспільно-культурне товариство “Устріки”

У сім’ї Стефанії Тиркали було восьмеро дітей: троє хлопців та п’ятеро дівчат. Вони жили в місті Нижні Устріки. Зараз це Підкарпатське воєводство у Польщі. Коли їх депортовували, пані Стефанії було вісімнадцять. Щойно помер батько, і діти стали повними сиротами. Як найстаршу, її викликали до райвиконкому та повідомили страшну звістку: залишити хату у чистоті та віддати ключ. На сьогодні зі свого дому жінка нічого не має. Єдиними реліквіями є лише кілька сімейних світлин, де ще всі разом і щасливі.

Ми стали сиротами. В 1944 році померла наша мама і батько залишився з нами сам. Коли оголосили, що виселяють Устріки, то першою їхала татова рідна сестра в Миколаївську область. Це був 1951 рік. Батько пішов її проводжати. Повернувшись, відчув, що дуже погано себе почуває. Тоді він нас закликав і каже: “Діти, я з вами нікуди не поїду, бо піду до мами…” Заповідав нам триматися разом, ділитися шматком хліба та ніколи не забувати свою рідну землю.

Після смерті тата я залишилася найстаршою в сім’ї. Коли розпочалися трагічні події нашої депортації, двоє старших сестер вже були заміжні, а брати вислані до Сибіру.

Ми їхали три доби. Дехто навіть у вагоні, де везли худобу. Бракувало місця. Коли прибули до Роздолу, що на Львівщині, то виявилося, що житло, яке нам обіцяли, вже зайняли. Відтак, дали оселю, яку ми ділили з людьми, хворими на туберкульоз.

Ми зберегли свою родину. Щоб перезимувати доводилося важко працювати. Втім, незважаючи на усі випробування, ми зберегли свою родину та любов між собою. Бо так просив нас перед смертю дорогий наш тато.