Юрій Карвацький: “Державою мусимо бути всі ми”

“Я – лікар і добре знаю ціну життю, пройшов АТО, і людська смерть не є для мене чимось надзвичайним. Та я вважаю, що смерть за Україну є найвищим виявом любові до своєї землі та дітей,”  – спокійно, без пафосу, говорить Юрій Карвацький. Він був учасником Революції Гідності в Києві, працював медиком-волонтером у шпиталі на Подолі, служив військовим лікарем в АТО. Сьогодні п. Юрій – кандидат до ради Кам’янки-Бузької об’єднаної територіальної громади, вибори до якої відбудуться 24 грудня. Ось кілька його думок про головне:

“Більшість, якщо не всі, хто був на Майдані в  Києві чи інших містах, не розкажуть вам якусь особливу історію своєї участі в тих подіях. Це був поштовх, який виник нізвідки. Це – стан душі. Мій Майдан почався з патрулювання території, а далі ­– праця у шпиталі на Подолі. Часом по тижню, деколи – по кілька днів. На Майдан приїжджав приблизно 10-12 разів.

Наприкінці 2014 року формувалася перша рота Національної гвардії України. Там потрібні були лікарі. Не надто багато медиків мали бажання їхати на схід. Я погодився. Ніхто мене не зобов’язував, я так вирішив сам. Треба – значить треба. Служив в Артемівську (тепер Бахмут), Водяному. Це був стаціонарний шпиталь на базі Бахмутської поліклініки залізничного транспорту. Нам віддали це приміщення, і ми організували денний стаціонар, евакуаційний пункт і надавали допомогу, яка була можлива та дозволена у той час і відповідала кваліфікації наших спеціалістів. Здебільшого, ми патрулювали. Як медики займалися обслуговуванням блок-постів і евакуювали поранених там, де були активні бойові дії: з Водяного, біля ДАПу, Попасної, Мар’їнки, 29, 32 блок-постів.

24581165_2115760268441357_1722914871_n

Я працюю в наркології, тому певні знання з психотерапії в мене є. Можу з великою вірогідністю констатувати, що ми не є нацією, яка звикла до розмови з психологом чи психотерапевтом. Для хлопців, на жаль, “психологами” є пляшка, сусід і можливість покричати на стадіоні. Оце і все. В більшості випадків, це наше психологічне розвантаження.

“У нас нема професійних психологів, навчених працювати з людьми,
які пройшли війну”
 

Друга проблема полягає в тому, що в нас нема професійних психологів, навчених працювати з людьми, які пройшли війну. В нас є люди, які вважають, що можуть залізти в душу і там копирсатися. Зараз ситуація вже трошки змінилася, бо тепер служать контрактники, а коли після Майдану прийшли необстріляні хлопці-патріоти і коли була та волонтерська хвиля, яка допомогла відстояти Україну в 2014-2015 роках, тоді хлопці просто знали, що є вареники, зліплені в Запитові, у Львові чи в Жовкві, і така допомога була краплинкою людської душі. Оце є психологія. Це є така психотерапія, що ви собі навіть не уявляєте! Вони за той вареник були готові порвати “сєпарів” зубами!

Ви також врахуйте, що хлопці повертаються і констатують, що Майдан пройшов намарно. Для мене Майдан ще не закінчився, бо у владі твориться така чудасія! Оце є зайвий камінь чи плювок у душу військовим. Ми це вже проходили. 90-ті роки нам чітко показали, що зробили з афганцями! Те саме зараз роблять і з нами.

“Ми мусимо шукати шляхи до зміни ситуації. Це і є моя мотивація”

Як я знайшов мотивацію працювати далі як громадський діяч? Чому я вирішив іти в політику? Я вам скажу, що я егоїст. Я ніде в Європі не потрібен, мені 53 роки. У такому віці працевлаштуватися проблематично, вести самостійно своє маленьке агрогосподарство змоги у людей нема, створити міні-бізнес у Львові також. Наразі в нас є всі умови, щоб сюди заходив великий бізнес, агрохолдинги, а люди не мали роботи, були викинені на смітник. Потім нам дадуть окраєць хліба, за який ми будемо і машини мити, і прибирати, і вмирати, бо держави у нас нема. Населення ще є, але воно на межі самознищення.  Ми мусимо шукати шляхи до зміни ситуації. Це і є моя мотивація. Я, як лікар, не боюся смерті ні своєї, ні чужої. І як би це пафосно не звучало, буду вмирати за цю державу, бо більше я ніде не потрібен. Тут є мої діти, мій аграрій, лікарка, медсестра. Державою мусимо бути всі ми!

Що я робитиму насамперед? У мене склалося таке особисте бачення:  першочергово необхідно підняти село, підняти селян. З багатьох джерел отримую інформацію, що українську землю вивозять до Польщі у теплиці, де вирощують овочі, які продають нам, але в рази дорожче, ніж їх би виростили ми. Нам потрібно інвестувати в самих себе, інвестувати в свою державу, якої ми поки що не маємо. По-друге, я хочу, щоб уся молодь працювала в Україні, були створені робочі місця сплачувалися податки, щоб люди пенсійного віку (а мені до пенсії не так далеко) мали гідну пенсію. Бо, на жаль, а може й на щастя, красти я не вмію. Чекати на якісь примарні кошти, які впадуть з неба, то марна справа. Держава має сприяти розвитку особистості і створювати умови, щоб запрацювала економіка, але держава – це ми з вами. Тому, отримавши перемогу у виборах, мусимо починати рухати процес знизу.

Ще один ключовий напрям роботи в раді ОТГ – це праця з хлопцями, які повернулися з війни, їхня реабілітація, адаптація до мирного середовища і залучення до активної роботи для добра громади. Я і мої молодші побратим хочемо внести свою лепту для змін в державі.

підписатись на розсилку новин
+
+

Повідомити про помилку

+

Підпишися

і отримуй новини Української Галицької Партії на свою е-пошту