Віра у зміни

Дорослі люди часто ставлять так багато запитань, як діти. Особливо, коли ти назвав себе політиком. До політиків запитань найбільше. Та не сподівайся, що тебе будуть питати, як твій настрій. Маєш навчитися відповідати на складні, часто незручні запитання. Максимально чесно. От нещодавно мене у підсмішкуватій формі запитали: «А хіба ти віриш, що можна щось змінити?». Я могла б дуже лаконічно відповісти «вірю», та це ж для зневіреного обивателя аж ніяк не відповідь. Не повірить.

Тому про віру… Щоб вірити в зміни, потрібно мати здатність їх зауважувати.  Зміни  не можуть побачити та відчути ті, які зупинилися в точці відчаю, критики і живуть щодня з хештегом  «зрада». Після Революції Гідності та коли розпочалася війна на Сході України настав період постійних змін.  Вони стали запорукою існування і розвитку української держави. Але, прагнучи  змін, люди не розуміють, настільки важко їх пережити. Зневіра та критика – це, в більшості випадків, самозахист та спротив на реформи, які впроваджуються і змушують нас усіх також змінюватися, брати на себе відповідальність за побудову держави.

Легше зажди пристосуватися і жити за старими перевіреними правилами, дотримуючись аксіом, аніж братися за доведення нових теорем

І якщо хтось після цього обов’язково закине, що хай змінюються ті, що при владі, то я дозволю собі  нагадати, що теперішня влада – це люди, обрані легітимним шляхом.  Їх обрання  – це голоси тих, які вже себе давно прирекли на зневіру і не здатні повірити  іншим.

Зміни легко даються тим, хто вірить, хто не боїться жити за новими правилами,  не лякається викликів, навіть якщо це повістка до війська,  звільнення з роботи, публічне е-декларування,  боротьба проти системи, «похід» у політику, бо віра, як і будь-яке відчуття, мусить мати сприятливі умови для проявлення. І для цього треба жити, не ховатися і не нарікати. В наш час така концепція життя непопулярна, бо легше зажди пристосуватися і жити за старими перевіреними правилами, дотримуючись аксіом, аніж братися за доведення нових теорем.

Українські добровольці свого часу довели, що в Україні може бути армія,  волонтери, що українці вміють допомагати і співчувати. Сильні громади об’єднуються і доводять, що вони здатні на самоорганізацію. Навіть  «паскудна» українська влада таки довела справу «безвізу» до переможного кінця. Та ці здобутки – це успіхи лише для кількох відсотків громадян України, які зуміли повірити. Решта людей вже прижилися до стану «нічого не зміниться».

Тому, коли мене запитують чи вірю я в зміни, то – так, вірю. Бо мені, мабуть, пощастило в житті, і я маю здатність їх зауважувати. Навіть політика має шанс змінитися, бо я бачу поруч людей, які в це вірять. І вони  прийшли  в політику не за призовом, а тому, що побачили в ній тих, з якими стояли разом на Майдані, спільно допомагали і допомагають війську, разом сиділи в окопі, роками активно займалися громадською діяльністю, які, попри всі виклики, що випали на наше покоління, а це – дві Революції та війна, – не втратили віри в свою державу, не залишили Україну і не  виїхали закордон.

Погоджуюся, що час від часу нас охоплює відчай, але щоразу знаходяться аргументи на відновлення віри. Це – пам’ять про тих, які вірили в державу і любили її більше, ніж власне життя.

Адже по вірі нашій нам дасться…

підписатись на розсилку новин
+
+

Повідомити про помилку