За ці звірства ніхто не відповів…

Уже кількадесят років поспіль, за усталеною радянською ідеологічною практикою, у календарі пам’ятних дат України фігурує 22 червня. Спершу ця дата окреслювалася як підступний і віроломний напад нацистської Німеччини на Радянський Союз, а зараз ці червневі події відзначають як день скорботи і вшанування пам’яті жертв війни. Щоправда, на цьому тлі чомусь “губляться” понад 20 тисяч представників української еліти Галичини, закатованих радянськими каральними органами в останню червневу декаду 1941 року.

Передісторія Західноукраїнської трагедії пов’язана зі “золотим вереснем” 1939 року, коли після пакту Молотова-Ріббентропа Радянський Союз окупував Галичину і західну Волинь.

Утвердження радянського тоталітарного режиму в краї супроводжувалося терором, розкуркуленням та примусовою колективізацією, жорстоким ставленням до церкви та забороною українських політичних і культурно-просвітницьких організацій. Методом боротьби проти національно свідомих людей стали масові репресії (арешти, ув’язнення, виселення, фізичне знищення). Насамперед, переслідували діячів українських партій та їх сім’ї, представників української інтелігенції, греко-католицького духовенства, польських осадників, лісників та, зрештою, всіх, хто виявляв невдоволення новим режимом. Серед них були й члени націоналістичного підпілля.

За підрахунками дослідників в період “перших совітів” (09.1939-06.1941) з території колишніх Волинського, Львівського, Тернопільського та Станіславського воєводств вивезено від 500 тисяч до 1,2 мільйона осіб.

Практично в усіх містах та містечках Галичини, зокрема у Львові, Станіславові, Тернополі, Бібрці, Перемишлянах, Глинянах, Золочеві, створили вʼязниці, в яких утримували активних національно-свідомих представників галицького суспільства. Після початку німецько-радянської війни швидке наближення фронту не залишало часу на вивезення цих людей у безкраї простори Євразії, тож окупаційна влада прийняла рішення про негайне фізичне знищення всіх політичних ув’язнених на місцях.

Відтак за перші два тижні німецько-радянської війни у тюрмах Західної України більшовики розстріляли від 21 до 24 тисяч в’язнів.

За найскромнішими підрахунками істориків, лише у тюрмах Львова розстріляли понад 4 тисячі в’язнів. Серед найбільш відомих місць масових захоронень жертв є соляна шахта в урочищі Саліна біля Добромиля, де було вбито близько 3600 осіб. В урочищі Дем’янів Лаз поблизу Івано-Франківська знайдено останки понад півтисячі закатованих людей.  На окрему згадку заслуговує  Заліщицька трагедія на Тернопільщині. Тут, з тактичних міркувань, було зруйновано залізничний міст через Дністер, згодом з обох боків надійшли два ешелони, по сім вагонів кожен, із в’язнями Чортківської та Кололомийської тюрем (14 вагонів кожен із 50-70 в’язнами). НКВС вирішив проблему швидко: вагони облили пальним (за іншими даними – підірвали), підпалили та скинули у ріку.

lonckogo_41_2

Після втечі більшовиків, при відкритті тюрем і катівень НКВС, з’ясувалася жахлива картина терору. Через очне впізнання, а також на підставі архівних матеріалів НКВС, встановлено імена понад 6 тисяч жертв, проте доля і місце загибелі багатьох жертв терору донині не розкриті. Оскільки тіла були понівечені  до невпізнання, то більшість жертв поховали на цвинтарях у спільних могилах. Ці події увійшли в історію під назвою “Західноукраїнська трагедія” і стали кривавим символом злочинності сталінського режиму та причиною подальшого негативного ставлення місцевого населення до радянської окупаційної влади. Водночас, радянська пропаганда “повісила” всі ці злочини на нацистів (як, зрештою, і розстріли польських військовополонених), і, на жаль, ці міфи привидами ходять навіть у сьогоденні.

Віталій Ляска
Фото: www.lonckoho.lviv.ua

Останні відео

Ми у Facebook

Дякуємо, ваше повідомлення відправленно!

Форма замовлення!