Бо ми це зробили

Богдан Панкевич,
Голова Політичної Ради Української Галицької Партії

п. Богдан1Наприкінці 80-х – на початку 90-х років Галичина вкотре актуалізувала і модернізувала ідею Незалежності України. Але ідею Незалежності ще належало поширити на теренах Великої України, а тому вже за короткий час вона, разом з блакитно-жовтими прапорами і  колишніми дисидентами, поїхала до Києва.

Московський Путч, а за ним і неминучий розвал Союзу, мав багато наслідків, серед яких були зовсім неочікувані. Комуністи України швидко зрозуміли, що їм набагато вигідніше керувати  (а отже, і безконтррольно грабувати) країну самостійно – без контролю з боку Москви. Саме тому вони одномоментно стали палкими державниками, а отже, тимчасовими союзниками прихильників демократії та української незалежності. Саме тому вони доклали чималих зусиль, щоб переконати  народ проголосувати за незалежність України на референдумі у грудні 1991-го. Але на тому  романтичні стосунки демократів та комуністів закінчились.

Проголошення Незалежності України, принесло блакитно-жовтий прапор і тризуб як державні символи, гімн “Ще не вмерла України…” і формальну заборону Комуністичної партії. Але комуністи і далі контролювали всю систему влади в державі.

Всі підприємства, силові структури, суди, система центральної влади і влада у більшості регіонів  і далі належали до сфери впливу комуністів. Економіка України повністю  підпорядковувалася  Москві, а підприємства не мали жодного досвіду самостійної діяльності, не говорячи вже про ринкові стосунки, конкуренцію чи вихід на іноземні ринки. Більшість великих підприємств  і установ, будучи жорстко інтегрованими у виробничу вертикаль Союзу,  могли працювати лише при наявності замовлень і фінансування від центрального уряду.

1990_05_01_fotwolod_sakwuka_21

Зрозуміло, що підтримуючи Незалежність України, місцеві комуністи переслідували виключно меркантильну мету. Керування фінансовими потоками, можливість вийти з-під васальної залежності від Москви і самим стати князями, контролювати вже не окремі підприємства, чи міста – вся країна ставала доступною для дерибану і наживи. Але будучи здебільшого русифікованими українцями, вони  вороже ставилися до всього українського, уявляючи і будуючи собі Україну як автономну російськомовну територію.

Більшість із них,  пройшовши через  Вищу Партійну Школу в Москві, і зробивши кар’єру в тоталітарній державі, глибоко  ненавиділи і боялися будь-яких проявів  демократії та всього, що з нею пов’язане. Саме тому після здобуття Незалежності вони вкотре спробували знищити Галичину як носія української ідеї і глибоких демократичних традицій. Цього разу – знищити економічно.  Від 1992 року, київська влада послідовно руйнувала економіку і добробут галицьких областей.  На початку 90-х, одразу після краху Союзу,  Галичина була одним із регіонів, де переважали підприємства військово-промислового комплексу та науково-дослідні  (у більшості оборонні) інститути. Вони повністю залежали від центрального фінансування і замовлень. А тому і замовлення, і фінансування  з центру негайно припинили.  Підприємства оборонки Галичини повільно вмирали, працівники звільнялися, цехи розпилювали або попросту руйнували. А в той час аналогічні підприємства та інститути у Києві, Харкові, Дніпропетровську, на Донбасі та в інших зросійщених регіонах продовжували отримувати державні замовлення та відповідні кошти.

Володимир Саквук

Тодішня комуністична київська влада не знайшла нічого кращого, як цільово спровокувати на Галичині масове безробіття, в першу чергу кваліфікованих інженерів та висококласних робітників, техніків, науковців і експериментаторів. Сотні тисяч людей, які становили потужний інтелектуальний та промисловий потенціал держави, опинилися на вулиці.

Якби це сталося в якомусь іншому регіоні України, то наслідки могли б бути фатальними. Алкоголь, злочинність, самогубства, еміграція…. Натомість в Галичині ці люди, викинуті за борт злочинною волею київських партапаратчиків, стали хребтом майбутнього середнього класу. Сотні тисяч розумних і креативних людей покладалися виключно на власні сили. Так розвинулося приватне підприємництво – від особистих експортно-імпортних комерційних подорожей – до спільних підприємств, фермерських господарств, міні цехів, пекарень і переробних комплексів. Найбільш «просунуті» з цих галичан, сьогодні володіють банками, заводами і… гірськолижними комплексами. Ці незалежні самодостатні люди згодом стали організаторами і рушійною силою  Помаранчевої революції в 2004-му  і  Революції Гідності в 2013-му. Саме  вони першими  долучилися до відродження і фінансування української армії, що зупинила російську агресію. Саме  вони дотепер є тим запобіжником, який не дозволяє олігархічній владі повністю взяти Україну під свій контроль.

Але вернімось в 90-ті. Внаслідок грабіжницької приватизації, нехтуючи інтересами простих українців, а часто просто обдурюючи їх,  київська комуністична влада швидко приватизувала індустріальний спадок Радянського Союзу і  перетворилася у владу олігархів. Держава опинилася під владою  російськомовних людей, без честі та совісті, єдиною метою життя яких є збільшення власного багатства і утримання монопольного контролю за владою.

Найкращі політтехнологи придумують, як грабіжників України та їхніх прислужників представити виборцям у найбільш привабливому форматі

 Такі святі для справжнього українця поняття, як Українська ідея, мова і культура  для них є зайвою перешкодою або одним з інструментів реклами для утвердження своєї влади. І ми впродовж цих всіх років готові були підтримувати будь-яку владу з Києва, яка давали хоча б трохи українськости. Але роки новітньої історії України вкотре переконують нас – все це була лише гра. Попри вигнання Януковича, керівні київські еліти практично не змінилися. Попри візуальні покращення культурного і мовного середовища в Україні, українськість все ще перебуває під загрозою. Олігархам  часто байдуже до справжніх інтересів України. Адже  всі засоби масової інформації перебувають у їхніх руках і найкращі політтехнологи придумують, як грабіжників України та їхніх прислужників представити виборцям у найбільш привабливому форматі.

SONY DSC

На превеликий  жаль, наш Президент – також ставленик олігархічної системи влади, яка два десятиліття монопольно править Україною. І хоча в ньому більше патріотизму і державності, ніж в “папєрєдніках”,  ми маємо до нього багато претензій.  Перш за все – покривання злочинців, блокування реформ і підпорядкування собі правосуддя. Але в Україні іде війна, і ми мусимо керуватися холодним розумом, а не емоціями. Розуміти, якою є реальна ситуація та основні загрози в країні.  В час війни в Україні не стався голод, нема розрухи, хаосу і бандитизму. При всіх неймовірних бюджетних крадіжках, країна здатна ефективно воювати і захищатися. Україна і далі відстоює свої інтереси серед світових політиків, частина з яких, не вагаючись, знову  готова здати Україну  в російське рабство. Гроші, на жаль, не пахнуть, але перемагають.  А в Росії їх ще й зараз – доволі.

Україна дедалі впевненіше позиціонує себе на світовій арені.  Можливо, повільніше, але в країні реалізуються хоч якісь реформи. Ми дещо топчемося на місці, але виграємо час – для зміцнення армії, для зростання і становлення покоління, яке завтра стане могильником олігархічної влади. А також – для поступового помудріння і прозріння нашого пострадянського населення, позбавленого такої потрібної віри у власні сили. Без самодостатнього виборця – думаючого, вимогливого, критичного – не буде доброго майбутнього України.

Верховна Рада, обласна, районна – це всього лиш відображення нас самих

Але такий виборець виросте, він прийде. Обов’язково прийде. А тому ми  матимемо  достойну  Верховну Раду, професійний Уряд, Президента, яким будемо захоплюватись всю каденцію, а не лише три місяці після виборів. Матимемо політиків, котрих виберемо за чесноти, а не за обіцянки, політиків,  котрі  дбаютимуть про державу і добробут українців.  Політиків, якими стануть наші  друзі та сусіди. Молоді, нові, справжні. Але цей вибір залежить лише від нас. І вибір починається з себе. З побутових звичок чесності, порядності і щирості. Адже Верховна Рада, обласна, районна – це всього лиш відображення нас самих. Тих, кого ми вибрали. А тому Україна починається з Тебе. З твого виваженого і свідомого вибору. Вибору людей в ОТГ, в мерію, обласну раду, у Верховну Раду. Вибору Президента України.

Щастя не впаде нам  з неба – воно здобувається Розумом,  Працею, Правдою і Боротьбою.

Незалежність створила для цього всі  умови – тепер справа тільки за нами.

В 2013-му Майдан переміг. Боротьба за Україну  триває…

Фото: УНІАН, Володимира Саквука та з сайту mil.gov.ua.

підписатись на розсилку новин
+
+

Повідомити про помилку

+

Підпишися

і отримуй новини Української Галицької Партії на свою е-пошту